Цінність Маркович. Так. Дайте ж мені вставить слово. Так от, цей самий Трохим, виходить, ревнує.
Маруся. Я цьому не винна у всякому разі!
Цінність Маркович. Цілком признаю. Але річ не в тому. Річ в тім, щоб його вдержать і не дать пропасти справі...
М а р у с я. Я не розумію... Це таке, це таке... І це — революціонер? Із-за ревності він жертвує свободою дванадцяти товаришів?! Але все-таки я не розумію, через що кида? Ревнує? Так нехай на мене сердиться, а не на товаришів...
Цінність Маркович. Він, серце, не сердиться, а не може... Це, розумієте, людина страшенно імпульсивна, з великими страстями. Дикий навіть трошечки. Закрутить йому в голові, і він все кине, плюне, пустить собі кулю в лоб, і вийде ерунда, розуміється. Так от, треба його заспокоїти... Чекайте! Не треба казать, що ви його любите, але не треба дратувать ревності. Цей час тільки, поки скінчиться справа. А там хай собі ревнує на здоров'я, це йому не пошкодить. Страждання від кохання — це ще біда невелика, а іноді навіть приємна.
Маруся. Що ж, значить, я повинна брехать йому? А як він спитає, я повинна говорить, що не люблю Леоніда?
Цінність Маркович. Е, що вас вчить! Жінка в цих справах, як каченя на воді, не вчившись видержить надле-жащу позицію. Хе-хе-хе!
М а р у с я. Я до таких жінок не належу.
Цінність Маркович. А ви спробуйте.
Маруся. Брехать я не вмію й не хочу. Ні, це пусте діло, я не хочу!
Цінність М а р к о в и ч. От як їм ця брехня! Не в тім річ, що в хаті піч... Діло не в слові, а в тім, що з того вийде. Бу-ва, що треба брехать. Не будете ж ви з жандармами правду розводить? Брешуть же лікарі хворим, щоб їм^брехньою помогти. От тут такий самий хворий. Поможіть йому й іншим. Єдине погане на світі — страждання, та й то часом приймають на себе менше, щоб уникнуть більшого. А правда, брехня — це средство проти страждання. Одне средство тоді годиться, а друге тоді. В даному разі ваша правда не годиться, бо попсує справу. А брехня поможе. Будьте ж справжньою революціонеркою і принесіть у жертву колективності свою правду. Це є більша заслуга, ніж взять і сказать йому, що не любите. Вибирайте, що важче, а що легше, коли хочете накладать на свої плечі жертви. Ну, як? Згоджуєтесь?
Маруся. Добре. Я згоджуюсь.
Цінність Маркович. От і чудово! Я так і знав, бо ви — людина розумна. Ну, а тепер ще маленька умова: нічого про це нікому не говорить. Добре? Навіть Леонідові.
Маруся. Але ж я можу Леонідові говорить про своє відношення до нього?
Цінність Маркович. Скільки хочете. Але нічого не говоріть про відношення Трохима до вас.
Маруся. Я не розумію, чого...
Цінність Маркович. Це, бачите... Перш усього, це Трохимова тайна, а друге, Леонідові буде це неприємно, він теж людина, буде теж ревнувать...
Маруся. Леонід? О, ні! За Леоніда будьте спокійні...
Цінність Маркович. Ну, хто його зна... Та раз він такий, так навіщо вам говорить йому зараз? Підождіть, як скінчиться справа. Бо я боюсь, що як Трохим тільки трохи помітить, що Леонід знає й що ви самі розказали, то його дике самолюбіє таке наксіїть, що й... говорить страшно. Ні, ви вже обіщайте мені, що будете мовчать, хай я хоч з цього боку буду спокійний...
Маруся. Коли вам так... я обіщаю.
Цінність Маркович. От і чудово. А я зараз постараюсь, щоб ви трошки побалакали з Трохимом до засідання.
Це його заспокоїть. Ви посидьте тут, а я... (Повертається йти). А от і Леонід з жінкою йдуть сюди.
Мару ся( швидко встаючи). З жінкою? Мені зараз дуже не хочеться стрічатися з нею. Ходім звідси... (Поспішно іде в другий-бік).
Цінність Маркович (іде за нею). Та чекайте, вона не кусається! Ну й діла в цій організації! (Добродушно сміється).
Пауза. Чути спів робітників. З'являються Леонід і Оксана. Оксана — чорнява, бліда, непогана, з різко, сильно обведеним ротом.
Оксана. Розуміється, це вже смішно. Чого ж вона тікає? Ач як побігла! Сильні не тікають...
Леонід (здивовано). Звичайно, тікатиме, коли ти з нею тримаєш себе так завжди, як... з ворогом.
Оксана (зупиняючись). Слухай, Леоніде, мені страшенно надокучили твої нотації за цю панну.
Леонід. Вона — товаришка...
Оксана. Пора вже скінчить цю комедію... (Хвилюється, закусює губу). Да, пора! Ти скажи мені, для кого й для чого ти називаєш себе моїм чоловіком?
Леонід (витираючи пенсне, глухо). Не треба говорити про це.
О к с а н а. Ні! Пора скінчить. Це гидко. Ти мало не зомлів, коли вона викинула цю штуку. Ти сам себе перед всіма робиш лицеміром, називаючи себе моїм чоловіком, і тут же упадаючи за другою. Це — гидко! Або ти любиїй її, або мене...
Леонід. Мені тяжко розлучитись з тобою.
Оксана. Так... Значить... Хе! Ти хотів би її й мене? Губа не дура. Ну, тільки цей номер не пройде... Говори: ти любиш її? Говори прямо.
Леонід (твердо глянувши на неї). Да, я люблю її.
Оксана (криво посміхнувшись). Ну, от. От і все... Значить, можна попрощатись, і... все.
Леонід. Підожди. Мені трудно сказать тобі... Ти прости мене, Оксано... але Ти завжди... ти сама винна... ти завжди тягнула мене до землі, вниз.
Оксана. Я тягнула? Чим?
Л е о н і д. Я не можу сказать... Ну, хоч би... любов твоя... така земна, плотська. Думаєш ти теж про все таке... домашнє. Од цього в нас раз у раз сварки були. Ми не підходимо один до одного...
Оксана. Я... Моя любов плотська? Ти це говориш? Ти, який вимучував мене своєю... плотськістю? Ти це смієш говорити?
Леонід. Ти викликала в мені таку любов.
Оксана. Ну, годі. Можеш іти до тої, хай вона тебе тягне на небо... Тільки гляди: я два рази любить одного не вмію! З неба, звичайно, скоро на землю тікають...
Леонід (посміхнувшись). О, про це не турбуйся...
Оксана. Цілком певний? Ну, лізь на небо. Тільки гляди, не дуже високо залазь, вище падать прийдеться... Гляди, щоб тобі не зостались "рожки да ножки" під духовним соусом із небесних розмов. Ха-ха-ха! Вона хоч і подвижниця, а з плоті зроблена, як і ми, грішні смертні...
Леонід. Оксано! Це ти говориш? Ти — благородна, розумна?
Оксана. Ану вас к чорту! З вами дійсно пошлячкою станеш. Прощай... (Хоче йти). Ти коли забереш од мене свої речі?
Леонід. Підожди, Оксано... Я хочу...
Ок сана. Ні одної хвилинки ждать не буду. Ні одної! Щоб сьогодні ж тебе не було. Івашка ти можеш бачить, коли схочеш, а... жить ми не будемо. Прощай. (Хутко іде).