— А ти певен, що Зосима тут проходив? — питав Бавдоліно. І Ардзруні казав, щоб він не переживав. Якось увечері Бавдоліно побачив, як він спостерігає за призахідним сонцем і немов знімає мірку з неба розпростертими руками і схрещеними пальцями обидвох рук, утворюючи немов трикутні віконця, крізь які дивиться на хмари. Бавдоліно спитав, навіщо він це робить, і той сказав, що хоче встановити, де та велика гора, біля якої щовечора зникає сонце під великим склепінням скинії.
— Матінко Божа, — заволав Бавдоліно, — ти що, теж віриш в ту історію зі скинією, як Зосима і Козьма Індикоплов?
— Як мені не вірити? — здивувався Ардзруні, немов у нього спитали, чи вірить він, що вода мокра. — Інакше як би я мав певність, що йдемо ми тим самим шляхом, що й Зосима?
— Значить, ти знаєш мапу Козьми, яку все обіцяв нам Зосима?
— Не знаю, що там обіцяв вам Зосима, але мапа Козьми у мене є. — Він вийняв зі своїх саков пергамен і показав друзям.
— Ось, бачите? Це краї Океану. По той бік лежать землі, де жив Ной до потопу. На крайньому сході від цих земель розташований Земний Рай, відділений від Океану теренами, які населяють потворні створіння, — через ці терени нам теж доведеться пройти. Тут добре видно, що, витікаючи з тих благословенних земель, Євфрат, Тигр і Ґанґ пропливають під Океаном, перетинають терени, до яких ми прямуємо, і впадають у Перську затоку, а течія Нілу більш звивиста, і тече він через допотопні землі, входить в Океан, продовжує свій шлях через північні низовини, точніше по землі єгипетській, і вливається в Ромейську затоку, яку латиняни спочатку називають Медітерранеумом, а далі — Геллеспонтом. Так-от, нам доведеться йти шляхом на схід спершу до Євфрату, потім до Тигру, а відтак до Ґанґу і звернути на східні низовини.
— Але, — втрутився Поет, — якщо царство Пресвітера Йоана так близько до Земного Раю, то, щоб дістатися до нього, нам треба буде перетнути Океан?
— Воно близько до Земного Раю, але по цей бік Океану, — відказав Ардзруні. — Радше нам треба буде перетнути Самбатіон…
— Самбатіон, кам'яна ріка, — сказав Соломон, складаючи долоні докупи. — Отже, Ельдад не збрехав, і саме на цьому шляху можна знайти загублені племена!
— Ми теж згадували Самбатіон у нашому листі Пресвітера, — відрубав Бавдоліно, — а отже очевидно, що десь він має бути. Отак-от Господь прийшов нам на поміч — він зробив так, що ми загубили Зосиму, але натомість знайшли Ардзруні, який, схоже, знає більше від того.
Якось вони здалека побачили пишний храм з колонами і розписаним тимпаном. Але коли наблизились, то побачили, що був то лиш фасад, бо решту складала скеля, до якої примикав цей фасад; вхід був високо вгорі, і невідомо було, як туди дістатися, бо треба було піднятися на висоту, де літають птахи. Коли придивитися краще, можна було побачити, що всюди навколо на горах було ще багато таких фасадів, які виділялися у вишині на прямовисних скелях з лави, й іноді треба було примружувати очі, щоб відрізнити оброблений людиною камінь від каміння, обтесаного природою: тоді видно було різьблені капітелі, склепіння й арки, а ще чудові колонади. Мешканці долини, які розмовляли мовою, дуже подібною до грецької, сказали, що місто їхнє зветься Баканор, але ті святилища в горах — то були церкви, споруджені тисячу років тому, коли в тих краях правив Александрос, великий цар греків, який поклонявся пророкові, що помер на хресті. Вони вже забули, як підніматися до храму, і не знали, що там усередині; вони воліли поклонятися богам (саме так вони сказали — богам, а не Господові Богу) просто неба в загороді, посередині якої височіла позолочена голова буйвола, настромлена на дерев'яний кіл.
Саме в той день ціле місто хоронило юнака, якого всі любили. На галявині біля підніжжя гори було влаштовано бенкет, у центрі кола вже накритих столів стояв вівтар, а на ньому лежало тіло небіжчика. У вишині широкими колами і дедалі нижче літали орли, шуліки, ворони та інші хижі птахи, немов їх запросили на свято. До тіла підійшов батько, весь у білому, відтяв йому голову сокирою і поклав її на золотий таріль. Відтак крайчі, теж одягнені в біле, дрібно порізали тіло, тоді кожен з гостей брав по шматочку і кидав його птахові, який хапав його на льоту, а тоді зникав у далині. Хтось пояснив Бавдолінові, що птахи відносять мертвого у Рай, а їхній обряд набагато кращий від звичаїв інших племен, які залишають тіла померлих гнити в землі. Відтак усі вмостилися біля столів, і кожен покуштував трохи плоті з голови, аж поки не залишився лиш череп, чистий і блискучий, немов з металу — з нього зробили чашу, і всі пили з неї, радіючи і хвалячи померлого.
За іншим разом вони цілий тиждень перетинали піщаний океан, де пісок здіймався, мов буруни на морі, і здавалося, ніби все рухається під ногами і кінськими копитами. Соломонові, який уже зазнав був страждань від морської хвороби, коли вони сіли на корабель в Ґалліполі, весь час хотілося блювати, але не було чим, бо товариство небагато що мало кинути до рота, і щастя ще, що перед цією приключкою нони запаслися водою. В Абдула ж тоді почалися напади гарячки, які не покидали його, стаючи дедалі сильнішими, до кінця подорожі, тому він не міг більше співати своїх пісень на прохання друзів, коли вони ставали під місяцем на спочинок.
Іноді вони швидко просувалися порослими травою рівнинами, не мусячи боротися з неприязними стихіями, і тоді Борон з Ардзруні починали свої безконечні діатриби на свою улюблену тему — тобто про порожнечу.
Борон вдавався до звичних своїх аргументів, що якби порожнеча існувала у всесвіті, ніщо б не стояло на заваді тому, щоб у цій порожнечі існували інші світи, і так далі, і тому подібне. Але Ардзруні зауважував, що той плутає вселенську порожнечу, щодо якої можна сперечатися, з порожнечею, яка утворюється у проміжках між частинками матерії. Коли Борон спитав, що ж це за частинки, його супротивник нагадав йому, що деякі давні грецькі філософи і мудрі арабські богослови, послідовники школи Калам, тобто мутакалліми, вважали, що не варто думати, буцім тіла є суцільними. Ціла всесвіт, кожна річ у ній і ми самі — все складається з неподільних частинок, які звуться атомами; безупинно рухаючись, вони дають початок життю. Рух цих корпускул є передумовою будь-якого породження і тління. А щоб атоми могли вільно рухатися, між ними є порожнеча. Якби між частинками, які утворюють кожне тіло, не було порожнечі, не можна було б нічого розрізати, розламати або подрібнити, ніщо б не вбирало води, не нагрівалося б і не охолоджувалося. Яким іншим чином пожива могла б розійтися в нашому тілі, як не через прогалини між корпускулами, з яких воно складається? Коли встромити голку в надутий міхур, казав Ардзруні, подивись, що буде перед тим, як він почне здуватися, бо голка, рухаючись, розширює зроблений отвір. Чому якусь мить голка стирчить у ще наповненому повітрям міхурі? Тому що вона проникає в порожнечу між частинками повітря.