— Помовч, мосьпане Никито, — сказав йому Бавдоліно, — і не забувай, що оце ти, може, востаннє смакуєш делікатеси, гідні Апіція. Що то таке — ці м'ясні кульки, які духмяніють пахощами вашого ринку прянощів?
— Це кефтедес, а запах дає цинамон і дещиця м'яти, — відповів Никита, знов утішившись. — І на останній день мені роздобули трохи ганусівки — пий її чимшвидше, поки вона розходиться хмарою у воді.
— Вона дуже добра, не забиває паморок, а дає відчуття, ніби витаєш уві сні, — сказав Бавдоліно. — Якби я міг пити її після смерті Коландрини, то, може, мені б вдалося про все забути, як ти вже забув про знегоди рідного міста і перестаєш боятися того, що може статися завтра. А тоді я заливав собі очі вином з наших сторін, яке різко кидає тебе в сон, але коли прокидаєшся, тобі ще гірше, ніж раніше.
Бавдолінові знадобився рік, щоб вийти з меланхолійного божевілля, яке його охопило, і він геть нічого не пам'ятав, що за той рік сталося, — пам'ятав лиш свої довгі блукання верхи по лісах і полях, а опісля він десь зупинявся і пив, аж поки не западав у довгий і неспокійний сон. У снах він бачив, як знаходить нарешті Зосиму і вириває в нього (разом з бородою) карту, щоб дістатися до царства, в якому всі немовлята були тинсиретами і метаґаллінаріями. В Александрію він більше не повертався, боячись, що батько, мати або Ґваско чи його родина заговорять з ним про Коландрину і про ненародженого сина. Часто він тікав до Фрідріха, який був по-батьківському турботливим та терплячим і намагався розважити його, описуючи чудові й славні діла, які він міг би здійснити для імперії. Аж якось він сказав Бавдолінові, що нарешті вирішив врегулювати питання Александрії, бо гнів його вже минувся, і щоб зробити приємність Бавдолінові, він хоче загоїти цю vulnus,[112] не руйнуючи міста.
Це завдання вселило в Бавдоліна нове життя. Фрідріх тепер готувався підписати остаточний мир з ломбардськими містами, і Бавдоліно подумав собі, що річ тут, фактично, лиш у його впертості. Фрідріх не міг стерпіти існування міста, спорудженого без його дозволу та ще й названого на честь його ворога. Гаразд, якби Фрідріх міг заново заснувати це місто на тому самому місці, але під іншим ім'ям, як він заново заснував Лоді — в іншому місці, але під тим самим ім'ям, — тоді йому б вдалося зберегти обличчя. А чого ж хотіли александрійці? Щоб їхнє місто стояло і щоб вони могли гендлювати собі далі. Назвали вони його на честь Александра III чисто випадково, зрештою він помер, а отже не образиться, якщо вони його перейменують. І ось йому свінула ідея. Одного чудового ранку Фрідріх разом зі своїми лицарями під'їде під мури Александрії, тоді всі мешканці вийдуть з нього, у місто ввійде когорта єпископів, які скасують його освячення, — хоч навряд чи можна сказати, що його колись було освячено, — точніше, його розхрестять і знов охрестять, нарікши Кесарією, себто містом Кесаря. Потім александрійці пройдуть перед імператором, віддаючи йому шану, і повернуться додому, немов у цілком нове, інше місто, засноване імператором, і житимуть там щасливі й задоволені.
Як видно, Бавдоліно видужував від свого розпачу з допомогою ще одного витвору буйної своєї уяви.
Фрідріхові ідея ця досить-таки сподобалася, але в той час йому було складно вернутися в Італію, бо він залагоджував важливі справи зі своїми німецькими васалами. Переговори Бавдоліно взяв на себе. Він барився ввійти в місто, але біля брами назустріч йому вийшли батьки, і всі троє вони розійшлися слізьми полегші. Давні друзі вдавали, ніби Бавдоліно ніколи не одружувався, і ще заки він завів мову про свою місію, затягай його в шинок, як це вони робили раніше, і влаштували йому гарну пиятику. Та наливали йому терпкуватого білого вина з Ґаві, яке не схиляло до сну, а розворушувало уяву. Тоді Бавдоліно виклав їм свій задум. Першим висловився Ґальявдо:
— З ким поведешся, від того наберешся — ти стаєш таким же баляндрасником, як і він. Ага, вже біжимо ламати цю комедію: вийшов-зайшов, сюди-туди, ти туди, а я сюди, ні, дякую, ти перший, ні, перший ти — бракує тільки, щоб хтось заграв на дуду, і всі ми пустимося в танок з нагоди празника святого Бавдоліна…
— Та ні, то добрий помисел, — сказав Бойді, — тільки-от потім ми зватимемось не александрійцями, а кесарійцями, і мені буде соромно — нізащо не зізнаюсь у цьому перед людьми з Асті.
— Не верзи нісенітниць — нас завжди впізнають, — відказав Оберто з Форо, — про мене, нехай собі перехрещують місто скільки завгодно, але на те, щоб пройти перед ним і віддати йому шану, я не згоден: зрештою, то ми всипали йому перцю, а не він нам, то хай не задирає носа.
Куттіка з Кварньєнто сказав, що хай буде їм перехрещення, і кого там обходить, навіть якщо місто буде називатися Кесарівка чи Кесаропіль, він навіть не має нічого проти Чезири, Олівії, Софронії чи Євтропії, а насправді все залежить від того, чи Фрідріх захоче прислати їм свого подесту, а чи задовольниться тим, що надасть законну інвеституру радцям, яких обере саме місто.
— Піди спитай його, що він робитиме, — сказав йому Ґваско.
А Бавдоліно йому:
— Ага, буду я вам шастати за Піренейські Альпи і назад, поки ви не домовитеся. Ні, вибачайте, наділіть повноваженнями двох з вас, хай вони поїдуть зі мною до імператора, і ми знайдемо вихід, який підійде усім. Коли Фрідріх знов побачить двох александрійців, його почне шляк трафляти, і побачите, що він погодиться на будь-що, аби лиш вони щезли йому з очей.
Отож вирушили з Бавдоліном два посланці міста — Ансельм Концані і Теобальд з роду Ґвасків. У Нюрнберзі вони зустрілися з імператором і дійшли з ним до порозуміння. Справу консулів теж було вирішено відразу, бо йшлося тільки про те, щоб дотримати формальностей — нехай александрійці вибирають їх собі, аби лише призначав їх потім імператор. Щодо віддання шани, Бавдоліно відвів Фрідріха убік і сказав йому:
— Отче мій, приїхати ти не зможеш, тому мусиш прислати свого посла. І пошлеш мене. Зрештою, я твій достойник, якого ти у безконечній доброті своїй посвятив у лицарі, отже, я — Ritter,[113] як тут кажуть.
— Так, але ти належиш до служивої шляхти, можеш мати свою вотчину, але не можеш давати землі у вотчину іншим, не маєш права мати васалів, і…