О Господи Ісусе, що за поневіряння, що за муки випали на нашу долю! Як це так — чому гуркіт моря, потьмарення чи повне затемнення сонця, червоне сяйво місяця, рух зірок не провістили нам цього остаточного лиха? Так голосив Никита у вівторок увечері, розгублено блукаючи по тому, що колись було стольним градом останніх римлян, намагаючись уникнути орд невірних, але раз у раз наштовхуючись на все нові й нові пожежі, які перекривали шлях, у розпачі, що не зможе знайти дороги додому, у страху, що тим часом хтось із цих падлюк погрожує його родині.
Нарешті, проти ночі, не наважуючись йти через сади і відкритий простір між Святою Софією та Іподромом, він бігцем пробрався до святині — її великі портали були відчинені, та він не думав, що лють варварів дійде до того, щоб споганити це місце.
Але, увійшовши, аж пополотнів від жаху. Величезне приміщення було вкрите трупами, між якими гарцювали непристойно п'яні ворожі лицарі. Трохи далі ватага зарізяк ударами довбні розвалювали срібні, облямовані золотом ворота ступениці. Прегарну казальницю пов'язали мотузками, зірвали з місця й тягли мулами надвір. Захмеліла юрба поганяла тварин, але копита "їхні ковзали по відполірованій підлозі, озброєні люди спершу тільки штрикали бідолашну скотину, а тоді почали лупити її мечами, мули від страху випускали потоки фекалій, деякі тварини падали на землю зі зламаними ногами, і ось увесь простір навколо казальниці вкрився багнюкою з крові та лайна.
Кілька зграй цього авангарду Антихриста знущалися з вівтарів — Никита побачив, як вони навстіж відкрили дароносицю й стали хапати чаші, кидаючи на землю Святі Дари; виколупавши кинджалом коштовні камені, які прикрашали чашу, вони сховали їх за пазуху, а чашу кинули на спільну купу, призначену на переплавку. Ще раніше кілька з них, гигочучи, витягли були з сідла баклагу, повну вина, налили у священну посудину і пили з неї, пародіюючи рухи священнослужителя. А що ще гірше, при вже цілком обідраному головному олтарі, на євхаристійному престолі босоніж танцювала хмільна від якогось трунку напівгола повія, наслідуючи священні обряди, а чоловіки сміялися і намовляли її скинути останню одежину; поступово оголившись, вона стала танцювати перед олтарем старовинний розпусний танець кордакс, аж врешті стомлено впала, відригуючи, на патріярший трон.
Заливаючись слізьми від цього видовища, Никита поквапився в глиб храму, де височіла колона, яку народна побожність звала Пітливою, адже й справді, варто було до неї доторкнутися, як з неї починав безперервно точитися містичний піт; та Никита хотів дістатися до неї зовсім не з містичних причин. Але на половині шляху його перестріло двоє здоровенних напасників, — вони здавались йому велетнями, — які кричали щось йому владним тоном. Не треба було розуміти їхньої мови, щоб здогадатися, що його одежа придворного означала для них одне: він має купу золота або знає, де воно сховане. У ту мить Никита відчув, що пропав, бо під час своєї розпачливої втечі вулицями завойованого міста зрозумів: марно запевняти, що маєш всього лиш кілька монет, чи заперечувати, що сховав десь якийсь скарб — збезчещених вельмож, заплаканих старійшин, обдертих з останнього власників піддавали тортурам аж до смерті, щоб вони сказали, де сховали своє добро; якщо вони вже більше нічого не мали і не могли нічого сказати, їх убивали, а коли виказували свою таємницю, їх покидали лежати на землі, та після цих катувань вони все одно гинули; тим часом їхні кати піднімали заповітний камінь, розбивали фальшиву стіну, руйнували підвісну стелю і загрібали своїми хижими руками коштовний посуд, шурхотіли шовками й оксамитами, гладили хутра, занурювали пальці у коштовне каміння й перли, нюхали флакони й мішечки з рідкісними прянощами.
Тому в ту мить Никита увіч побачив свою смерть, скорботно згадав свою родину, яка його втратила, і попрохав у всемогутнього Бога прощення за свої гріхи. І саме тоді у Святу Софію ввійшов Бавдоліно.
Прекрасний, мов Саладин, на вкритому попоною коні, з великим червоним хрестом на грудях, він увірвався з мечем наголо і, волаючи: "Накровбожу, хайвамгрець, насерма-тер, чортибваспобрали, паскудні блюзнірці, свині плюгаві, святокрадці паршиві, хіба так можна обходитися з речами Господніми?", став розганяти осквернителів, таких самих хрестоносних, як і він, з тією різницею, що він був не п'яний, а страшенно лютий. Підійшовши до шльондри, яка розвалилася на патріяршому троні, він нагнувся, схопив її за коси і став тягати по мулячому лайні, викрикуючи всілякі жахливі речі про матір, яка її породила. Але всі ті, кого він хотів покарати, були такі п'яні й так заклопотані вийманням самоцвітів з оправ, що навіть не помічали, що він робить.
Роблячи свою справу, він наблизився до двох велетнів, які вже збиралися катувати Никиту, глянув на бідолаху, що благав пощади, відпустив коси повії, яка, скалічена, впала на землю, і бездоганною грекою мовив:
— На всіх дванадцять апостолів разом з Царями-Волхвами, але ж це мосьпан Никита, міністр василевса! Що я можу зробити для тебе?
— Хто б ти не був, брате во Христі, — вигукнув Никита, — звільни мене від цих варварів-латинян, які хочуть моєї смерті, врятуй моє тіло і спасеш свою душу!
Латиняни мало що второпали з цих перемовин співучою східною мовою і почали розпитувати Бавдоліна по-провансальському, маючи його за свого. Бавдоліно гримнув на них, заявивши бездоганною провансальською, що чоловік цей — полонений графа Бодуена Фламандського, за наказом якого він якраз його шукає, і що йдеться тут про такі arcana imperii,[41] які їм, жалюгідним головорізам, навіть не снилися. Зарізякам на мить аж мову відняло, відтак вони вирішили, що сперечатися тут марно — краще пошукати скарби деінде, де їх можна здобути без жодних зусиль, і пішли до головного вівтаря.
Никита не нахилився, щоб поцілувати ноги своєму спасителеві, бо вже й так, зрештою, лежав на землі, але був занадто приголомшений, щоб одразу повернути собі гідність, відповідну його рангові:
— О шляхетний мосьпане, спасибі за допомогу, значить, не всі латиняни — звірі шалені зі спотвореним ненавистю обличчям. Навіть сарацини такого не чинили, коли завойовували Єрусалим, а Саладин задовольнився дещицею монет і відпустив мешканців на волю! Який сором для всього християнського світу — брати йдуть зі зброєю на братів, прочани, які мали відвоювати Святий Гріб, дають волю своїй жадібності й заздрості і нищать Римську імперію! О Царгороде, Царгороде, батьку церков, княже релігії, проводирю досконалих опіній, годувальнику всіх наук, пристановище всякої краси, випив ти з рук Божих чашу гніву й опалився огнем, набагато більшим, ніж той, що спалив П'ятимістя![42] Що за заздрісні й невблаганні демони вилили на тебе шалений свій хміль, що за божевільні й мерзенні Женихи запалили весільний світич? О мати, зодягнена колись у золото й царський пурпур, а тепер брудна й виснажена й позбавлена своїх дітей; мов птахи, ув'язнені у клітці, ми не в силі знайти дорогу, щоб покинути це місто, яке було колись нашим, і бракує нам гарту, щоб тут лишитись, і ми, заплутавшись у багатьох помилках своїх, кружляємо навколо нього, мов блукаючі зірки!