Борон почав тихо сміятися.
— Ось так, пане Никито, — мовив Бавдоліно, — коли я не впадав у тенета спокус цього світу, я цілі ночі уявляв собі інші світи. Чи то з поміччю вина, чи то зеленого меду. Нема нічого ліпшого, як уявляти собі інші світи, — сказав він, — коли хочеш забути, яким стражденним є той світ, у якому ми живемо. Принаймні так я думав тоді. Я ще не розумів, що, уявляючи собі інші світи, ти врешті-решт змінюєш і цей.
— Намагаймося поки що щасливо жити в цьому світі, який призначила нам Божа воля, — сказав Никита. — Ось наші незрівнянні ґенуезці приготували нам деякі присмаки нашої кухні. Спробуй-но цієї юшки з різних видів риби, морської й річкової. Може, і у ваших краях є добра риба, але гадаю, що сильні холоди не дають їй вирости такою соковитою, як у Пропонтиді. Ми присмачуємо юшку цибулею, присмаженою на оливковій оливі, копрієм та іншими травами і додаємо дві склянки сухого вина. Макаєш у неї ці шматки хліба, а на них можна покласти авголемон — оцей соус з яєчних жовтків, приправлених лимонним соком і краплиною бульйону. Гадаю, саме це їли Адам з Євою в Земному Раю. Але ще до гріхопадіння. Опісля вони, мабуть, мусили задовольнятися тельбухами, як у Парижі.
9. Бавдоліно картає імператора і спокушає імператрицю
Ось уже чотири зими провів Бавдоліно в Парижі, не надто сумлінно віддаючись навчанню і химерячи про Едемський сад. Він дуже хотів знову побачити Фрідріха, а ще більше — Беатрису, котра у зміненій його душі вже втратила будь-які земні риси й стала мешканкою Раю, як далека принцеса Абдула.
Якось Райнальд попросив Поета написати оду до імператора. Намагаючись у розпачі відтягти час, Поет сказав своєму повелителеві, що очікує на відповідне натхнення, а тим часом послав до Бавдоліна по допомогу. Бавдоліно написав чудовий вірш "Salve mundi domine[88]"— у ньому Фрідріх прославлявся понад усіх інших правителів, і говорилося, що ярмо його вельми солодке. Але він не наважився довірити його посланцеві, тому вирішив вернутися в Італію, де тим часом сталося стільки всього, що він ледве зумів коротко переказати це Никиті.
— Райнальд присвятив своє життя тому, щоб створити образ імператора як володаря світу, князя миру, кореня всякого закону, який сам не підпорядкований жодному законові, який є водночас rex et sacerdos,[89] як Мельхиседек, а це значило, що він не міг не зіткнутися з папою. Отож під час облоги Креми помер папа Адріян — той самий, який коронував Фрідріха в Римі, і більшість кардиналів обрала папою кардинала Бандінеллі, як Александра III. Для Райнальда то було ціле лихо, бо з Бандінеллі він жив як кіт з собакою, а в питанні папського верховенства той не поступався ні на йоту. Не знаю, які інтриги снував Райнальд, але він зумів зробити так, що деякі кардинали і члени сенату обрали іншого папу, Віктора IV, яким вони з Фрідріхом могли маніпулювати, як хотіли. Звісно, Александр III відразу відлучив від церкви і Фрідріха, і Віктора, і марно було говорити, що Александр — не справжній папа, а отже його відлучення не має сили, бо, з одного боку, французькі та англійські королі були схильні визнати його, а з другого боку, для італійських міст було немов манна небесна мати папу, який твердив, що імператор — схизматик, а отже ніхто не зобов'язаний йому підкорятися. До того ж надходили вістки, що Александр змовився з вашим василевсом Мануїлом, шукаючи опори в імперії, більшій від Фрідріхової. Якщо Райнальд хотів переконати всіх, що Фрідріх — єдиний спадкоємець Римської імперії, він мусив знайти переконливий доказ цього спадкоємства. Ось чому він залучив до праці й Поета.
Никиті важко було слідкувати за Бавдоліновою історією, яка розгорталася рік за роком. Йому не тільки здавалося, що його очевидець сам плутається трохи в тому, що сталося раніше, а що пізніше; він навіть було подумав, що все у Фрідріховій історії повторюється завжди однаково, і він уже нічого не розумів — коли міланці знов узялися за зброю, коли вони знову стали погрожувати Лоді і коли імператор знову прибув до Італії. "Якби це був літопис, — думав він, — то на кожній його сторінці описувалися б завжди ті самі перипетії. Це схоже на сни, в яких завжди повторюється та сама історія, і ти молишся, щоб прокинутися".
Але, наскільки Никита зрозумів, уже два роки міланці, схоже, знову ставили Фрідріхові палиці в колеса, роблячи йому наперекір і вступаючи з ним у сутички, і наступного року імператор, з допомогою Новари, Асті, Верчеллі, маркіза Монферратського, маркіза Маласпіни, графа Б'яндрате, Комо, Лоді, Берґамо, Кремони, Павії та інших, знов узяв Мілан в облогу. Одного чудового весняного ранку Бавдоліно, якому вже сповнилось двадцять, везучи із собою "Salve mundi domine" для Поета та своє листування з Беатрисою, яке він не хотів залишати в Парижі на поталу злодіям, під'їхав під мури цього міста.
— Сподіваюсь, що в Мілані Фрідріх повівся краще, ніж у Кремі, — мовив Никита.
— Ще гірше, судячи з того, що я чув по прибутті. Він звелів вибрати очі шістьом бранцям з Мельцо та Ронкате, а одному міланцеві виколов тільки одне око, щоб той міг відвести решту в Мілан, але натомість відрізав йому носа. А коли спіймав когось, хто пробував ввезти товари в Мілан, наказав відрубати йому руки.
— От бачиш, він теж виколював очі!
— Але людям посполитим, а не вельможам, як ви. І своїм ворогам, а не родичам!
— Ти виправдовуєш його?
— Тепер так, але не тоді. Тоді мене це обурило. Я навіть зустрічатися з ним не хотів. Але згодом мусив-таки піти скласти йому пошану — цього я не міг уникнути.
Знову побачивши його після стількох років, цісар збирався вже радісно обняти його, але Бавдоліно не зміг стриматися. Він відсахнувся, заплакав і сказав йому, що він лиха людина, що не можна мати себе за джерело справедливості й поводитися, як свавілець, що він соромиться бути його названим сином.
Будь-кому іншому, хто б сказав йому щось подібне, Фрідріх звелів би не лише вибрати очі і відрізати ніс, але й відтяти вуха. Натомість Бавдолінова лють вразила його, і він, імператор, став виправдовуватися:
— Це бунт, бунт проти закону, Бавдоліно, і ти перший казав мені, що закон — це я. Я не можу їм простити, не можу бути добрим до них. Бути безжалісним — мій обов'язок. Гадаєш, мені це подобається?