— Ти так гадаєш, — сказав Абдул, — бо не знаєш цілої історії. Одного чудового ранку один з цих юнаків прокидався у брудному дворі під палким сонцем, скований ланцюгами. Через кілька днів такої муки його приводили перед Алоадина, і юнак кидався йому в ноги, погрожуючи накласти на себе руки і благаючи повернути йому втіхи, без яких він уже не міг обійтися. Алоадин відкривав йому тоді, що він упав у немилість пророка і що зможе повернути собі його ласку, лише коли погодиться виконати великий подвиг. Він давав йому золотий кинджал і велів вирушити в дорогу, дістатися до двору певного володаря, який був його ворогом, і вбити його. Таким робом він може знову заслужити те, чого так прагне, і навіть якщо загине під час цієї вилазки, то вознесеться в Рай, де все точнісінько таке саме, як у місці, з якого його забрали, а навіть краще. Ось чому Алоадин мав таку величезну владу і тримав у страху всіх навколишніх володарів, чи то маврів, чи християн, бо посланці його були готові на будь-яку жертву.
— Тоді, — зауважив Бавдоліно, — краще вже якийсь з цих чудових паризьких шинків і його дівчата, доступні без жодної запоруки. Але який стосунок до тебе має ця історія?
— А такий стосунок, що коли я мав десять років, люди Алоадина викрали мене. І я жив серед них п'ять років.
— То в десять років ти насолоджувався всіма тими дівчатами, про яких розповідаєш? А тоді тебе послали когось убити? Абдуле, що ти таке мені розповідаєш? — стурбовано питав Бавдоліно.
— Я був замалий, щоб мене відразу долучили до тих блаженних юнаків, і мене приставили як служника до одного із замкових євнухів, які дбали про їхні втіхи. Але послухай-но, що я з'ясував. За тих п'ять років ніяких садів я не бачив, а юнаки цілий час сиділи рядком, сковані в тому дворі під палючим сонцем. Щоранку євнух брав з одної шафи срібні глечики, в яких була якась кваша, густа, наче мед, але зеленкуватої барви, підходив до кожного з бранців і годував їх цим місивом. Вони смакували його і починали розповідати собі самим та іншим про всі ті насолоди, про які йдеться в легенді. Розумієш, вони цілий день сиділи з розплющеними очима і блаженно усміхалися. Надвечір вони почували себе стомленими, починали сміятися, іноді тихо, а іноді й надміру голосно, а тоді засинали. І так я, поволі доросліючи, зрозумів, як обманює їх Алоадин: вони жили в оковах, гадаючи, що живуть у Раю, а щоб не втратити того блаженства, ставали знаряддям помсти в руках свого пана. Якщо вони неушкоджені верталися зі своїх вилазок, їх знову заковували в колоди, і вони знову починали бачити й чути те, що навіював їм зелений мед.
— А ти?
— А я якось вночі, коли всі спали, пробрався туди, де зберігалися срібні глеки із зеленим медом, і покуштував його. Та що там покуштував! Я проковтнув дві ложки і притьмом почав бачити дивовижні речі…
— Ти опинився у саду?
— Ні, вони, либонь, снили прои: ад, бо Алоадин розповідав їм про нього, коли їх привозили. Гадаю, зелений мед примушує бачити те, чого ти прагнеш у глибині свого серця. Я опинився в пустелі, точніше в оазі, і бачив, як надходить чудовий караван: верблюди, прикрашені китицями, і цілий гурт маврів у барвистих тюрбанах, які били в барабани і грали на кимвалах. А за ними, під балдахіном, який несло четверо велетнів, їхала Вона, моя принцеса. Не можу сказати тобі, яка вона була — вона була така… як би це сказати… осяйна, що я пригадую лиш те сяйво, ту сліпучу пишноту…
— Але яка вона була з обличчя, вродлива?
— Я не бачив її обличчя, воно було заслонене.
— Тоді в кого ти закохався?
— У неї, бо не бачив її. Розумієш, тут, у глибині мого серця, розлилася безконечна ніжність, млість, яка вже ніколи не розвіялася. Караван віддалявся в напрямі дюн, і я зрозумів, що видіння це більш ніколи до мене не повернеться; я казав собі, що мені треба бігти за цією з'явою, але над ранок я почав сміятися, гадаючи тоді, що від радості, але насправді то був наслідок впливу зеленого меду, знак, що сила його вигасає. Я прокинувся, коли сонце було вже високо, і євнух мало не застукав мене сплячого в тому місці. І тоді я поклав собі втекти, щоб віднайти далеку принцесу.
— Але ж ти зрозумів, що це тільки вплив зеленого меду…
— Аякже, видіння це було ілюзією, але те, що я відчував у своєму серці, ілюзією не було, то було справжнє бажання. Коли відчуваєш бажання, це не ілюзія — воно існує.
— Проте то було бажання ілюзії.
— Але я не хотів позбутися цього бажання. Його було мені досить, щоб присвятити йому своє життя.
Коротко кажучи, Абдулові вдалося знайти спосіб втекти із замку, і він зумів дістатися до своєї родини, яка вже вважала його пропащим. Батька його турбувала можливість помсти з боку Алоадина, він вивіз його зі Святої землі й послав до Парижа. Перед тим, як утекти від Алоадина, Абдул заволодів одним глечиком зеленого меду, але, пояснював він Бавдолінові, він більш ніколи не куштував його зі страху, що цей проклятий знадіб перенесе його до тієї самої оази і примусить безконечно переживати той сам екстаз. Він не знав, чи зможе опиратися своєму почуттю. Принцеса була вже з ним, і ніхто не зміг би її забрати в нього. Краще мріяти про неї як про недосяжну мету, ніж володіти нею у несправжніх спогадах.
Потім, з плином часу, щоб знайти силу для своїх пісень, у яких завжди була здалеку присутня принцеса, він наважувався іноді скуштувати трішечки меду, беручи його на кінчик ложки, аби лиш відчути його смак на язиці. Це спричиняло короткий екстаз, як і було того вечора.
Абдулова історія заінтригувала Бавдоліна, і його стала спокушати можливість зазнати видіння, нехай короткого, але в якому йому б явилася імператриця. Абдул не міг йому відмовити і дав скуштувати. Бавдоліна охопило тільки легке заціпеніння й бажання сміятися. Але він відчував, як думки завирували в нього в голові. І як не дивно, думки ці були не про Беатрису, а про Пресвітера Йоана — і він аж замислився: може, правдивим предметом його бажання було радше це недосяжне царство, ніж пані його серця. І так сталося, що в той вечір Абдул, який уже майже вийшов з-під впливу меду, і трохи очамрілий Бавдоліно знову взялися сперечатися про Пресвітера, замислюючись власне над тим, чи існує він насправді. А оскільки зелений мед, схоже, мав властивість робити ніколи не бачене відчутним, ось до чого дійшли вони у справі існування Пресвітера.