Чудернацькою грекою одноніг відповів:
— Я не знає, якою мовою говорить. Я думає, що ви чужинці, і говорить вигадана мова, як балакає всі чужинці. Але ви говорять мовою Пресвітера Йоана і його Диякона. Я вітає вас, я є Ґаваґай, до ваших послуг.
Бачачи, що Ґаваґай нешкідливий, а навіть доброзичливо наставлений, Бавдоліно з друзями злізли з коней і сіли на землю, запросивши його зробити те ж саме і пропонуючи ту дещицю їжі, яка в них ще залишилася.
— Ні, — сказав він, — я дякує, але я добряче поснідало сьогодні. — Відтак він зробив те, що, за всіма правдивими переказами, і слід було очікувати від однонога: спочатку він простягнувся на землі, тоді підняв ногу так, що вона утворила над ним тінь, поклав руки під голову і знову блаженно всміхнувся, немов лежачи під парасолею. — Трохи затінку непогано нині, після такої біганини. А ви хто будуть? Шкода, якби ви було дванадцятеро, ви було би пресвятими Волхвами, що повертається, бо навіть чорношкірий серед вас є. Шкода, що ви єсть тільки одинадцятеро.
— Аякже, ще й як шкода, — погодився Бавдоліно. — Але нас одинадцятеро. Тебе одинадцятеро Волхвів не цікавлять, правда?
— Одинадцятеро Волхвів не цікавить нікого. Щоранку в церкві ми молиться за повернення дванадцятьох. Якщо повертається одинадцятеро, значить, ми кепсько молилося.
— Тут справді чекають на Волхвів, — шепнув Поет Бавдолінові. — Треба знайти спосіб натякнути, що дванадцятий десь там є.
— Але не згадуючи Волхвів прямо, — застеріг Бавдоліно. — Нас дванадцятеро, а решту хай додумують вони самі. Інакше коли потім Пресвітер Йоан виявить, хто ми такі, то згодує нас своїм білим левам чи кому там ще.
Тоді він знов звернувся до Ґаваґая:
— Ти казав, що ти — слуга Пресвітера. Отже, ми — у царстві Пресвітера Йоана?
— Ти зачекають. Ти не можуть сказати: ось я, пройшовши трохи шляху, вже прибули в царство Пресвітера Йоана. Інакше кожен примчали б сюди. Ви у великій провінції Диякона Йоана, сина Пресвітера, який правлять цими землями, і дістатися до царства Пресвітера ви може, тільки пройшовши цим краєм. Усі прибульці мусить спершу зачекати в Пндапецімі, великій столиці Диякона.
— А скільки прибульців тут уже побувало?
— Жоден. Ви єсть перший.
— А хіба перед нами не проходив тут чоловік з чорною бородою? — спитав Бавдоліно.
— Я не бачило, — відказав Ґавагай. — Ви єсть перший.
— Отже, нам доведеться чекати в цій провінції на Зосиму, — буркнув Поет, — і хтозна, чи він дістанеться сюди. Може, він усе ще блукає у потемках Абхазії.
— Гірше було б, якби він дійшов уже сюди і віддав Ґрадаль цим людям, — зауважив Кіот. — А як ми покажемося там без ґрадаля, з порожніми руками?
— Заспокойся, поспіх теж вимагає часу, — мудро мовив Бойді. — Поки що розгляньмося тут, а потім щось вигадаємо.
Бавдоліно сказав Ґаваґаєві, що вони охоче затримаються в Пндапецімі, чекаючи на свого дванадцятого товариша, який загубився під час піщаної бурі в пустелі, за багато днів шляху від того місця, де вони є тепер. Він спитав, де мешкає Диякон.
— Там-он, у своєму палаці. Я заведе вас. А навіть я спершу скаже друзям, що ви прибуває, і коли ви буде там, усі вас вітатиме. Гості єсть дар Господа.
— Тут, посеред цих трав, є ще інші одноноги?
— Я не думає, але недавно я бачило одного мого товариша блемія, а то велика рідкість, бо одноноги не дуже товаришує з блеміями.
Він запхав собі пальці до рота, і пролунав свист, довгий і мелодійний. Через кілька секунд листя папороті розхилилося і з'явилося ще одне створіння. Воно дуже відрізнялося від однонога, але, зрештою, почувши про блемія, наші друзі якраз і сподівалися побачити те, що побачили. Створіння це мало надзвичайно широкі плечі, а отже було дуже приземкувате, але в поясі воно було дуже тонке; воно мало короткі, порослі волоссям ноги і не мало голови, як, зрештою, і шиї. На грудях, де люди мають соски, у нього була пара мигдалеподібних очей, вельми жвавих, а під невеликою випуклістю з двома ніздрями було щось схоже на круглий отвір — він був дуже мінливий, і коли створіння почало говорити, отвір цей став набувати розмаїтих форм, залежно від звуків, які воно вимовляло. Ґавагай підійшов перемовитися з ним; він вказував йому на гостей, а блемій, очевидно, погоджувався з ним, нахиляючи плечі, немов кланяючись.
Він підійшов до гостей і сказав щось схоже на: "Оуііі, оуіоіоіоі, ayeya!." На знак дружби мандрівці простягнули йому чашку з водою. З мішка, що його він носив із собою, блемій вийняв щось схоже на соломину, встромив в отвір під носом і почав всмоктувати воду. Тоді Бавдоліно простягнув йому великий шматок сиру. Блемій підніс його до вуст, і рот його раптом став такий же великий, як і той шматок сиру, який миттю зник у ньому. Блемій сказав: "Еуаоі оеа!" Тоді приклав руку до грудей, чи то пак до чола, немов щось обіцяючи, замахав обома руками на прощання і зник між травами.
— Він добіжать раніше, ніж ми, — сказав Ґаваґай. — Блемії не біжить так швидко, як одноноги, та все ж швидше, ніж ті неквапливі тварини, верхи на яких ви їдуть. Що вони таке?
— Коні, — відповів Бавдоліно, згадавши, що в царстві Пресвітера коні не водяться.
— Який він із себе, ці коні? — з цікавістю спитав одноніг.
— Вони схожі на цих тварин, — відповів Поет, — точнісінько такі ж, як і вони.
— Я дуже дякує. Ви єсть могучі мужі, бо ви їздить верхи на тваринах, схожих на коней.
— Тепер послухай сюди. Недавно ти сказав, що одноноги не є друзями блеміїв. Вони що, не є підданцями царства чи провінції?
— О, ні, вони, як і ми, єсть слуги Пресвітера, і його слуги єсть також понції, пігмеї, гіганти, панотії, без'язики, нубійці, євнухи і сатири-яких-ніколи-не-видно. Усі вони єсть добрії християни і вірнії слуги Диякона і Пресвітера.
— Ви не приятелюєте, бо ви різні? — спитав Поет.
— Що ти каже, різні?
— Ну, у тому розумінні, що ти відрізняєшся від нас і…
— А чим я відрізняється від вас?
— Та Господи, Боже мій, — сказав Поет, — та хоча б тим, що в тебе тільки одна нога! А ми і блемії маємо по дві!
— А якщо ви і блемії підняв одну ногу, то теж має тільки одну.
— Але ти не можеш опустити другу ногу!
— Навіщо мені опускати ногу, якої не є? Хіба ти опускає третю ногу, якої не є?