Батурин

Сторінка 66 з 87

Лепкий Богдан

— Привести мені Мішку сейчас. Вішати й голови рубати може хто-небудь, а мені тут доброго майстра треба, бо тут панове старшини, люди образовані, значиться, не чернь. Знали вони, що таке зраджувати царя, знали...

Світлійший закашлявся, дим зайшов до горла.

— Як панове старшини вітали моїх послів, так я привітаю їх. Ще краще, бо князь Меншиков не хоче оставатися в довгу.

Ворони надлетіли такою великою хмарою, що темно зробилося нараз, зняли такий крик, що світлійшому годі їх було перекричати.

Казав стріляти до них. Птахи розліталися на всі боки. Нараз двох ордонансів прискакало на спінених конях.

— Що таке?

— Гетьманські клейноди знайшлися.

— Лиш клейноди?

— І грошей чимало теж.

— Де?

— В окремому склепу.

Світлійший погладив вус. Блиснув очима, як вовк. Не скрив жадоби гроша.

— Безпечні там ті скарби? — спитав.

— Так, ваша світлосте. Коло того склепу варти ратним строєм стоять і бережуть грошей і клейнодів тих накріпко, щоб крадежі й "утечки" з ними ніякої бути не могло, — відповів, ніби з книжки прочитав, ордонанс.

— Харашо. Побачимо.

Навіть про козацьких старшин забув. Вість про Мазепині скарби полонила його ум.

Був певний, що ті скарби чималі. У кого ж і є гроші, як не в Мазепи?

Меншикова свербіли руки. Щось до них нині прилипне. Покликав одного із полковників, котрому більше других довіряв.

— Передаю на тебе тих людей, — показав на козацьких старшин. — Їх треба покарати відповідно до ранг і до заслуг. Добиратися їм до живих печінок помаленьки та полегеньки, щоб чули, що здихають. Зараз тут Мішка надбіжить, він мистець. Добре пильнуй, щоб не втік котрий. Молодшим повідрізувати уха й носи, подломити руки, поприв'язувати до дощок і пустити на Сейм. Старших, — тут Меншиков підніс свій голос, — поздиравши їм їх хахлацькі чуби, повісити, й шибениці теж на тратвах з водою на Сейм пустить. Хай пливуть на пострах неспокійної країни! Побачимо, чи захочеться хахлам бунтуватися вдруге.

Повернув коня, але пригадав собі, що він полошиться, і пересів на другого.

Кивнув на своїх офіцерів і пустився назад на Гончарівку. Сердився, що не прочищено головної вулиці. Скрізь бельки, головні, трупи. Годі було проїхати. А світлійший спішився. Тягнуло його Мазепине золото до себе.

Ворони знов збилися у велику чорну хмару і летіли за ним. Ніби де князь, так для них і жир. Хоч жиру і без того скрізь було багато.

Більше, ніж сподівався князь. Навіть більше, ніж того хотів. Як семейний чоловік, нерадо дивився на помордованих жінок і дітей. Але, Боже ти мій! Це ж війна. Ще гірше ніж війна, — бунт!

"САВСЬКА ЦАРИЦЯ МАГДАЛИНА"

Мотря після допросу лежала в боковій, далекій кімнаті сама-одна.

Знала, що за дверима і під вікнами стоять вартові, котрим приказано "со всяким остерегательством" присмотрювать за нею, щоб туди ніхто не увійшов і щоб вона "утечки не учинила".

Дубові віконниці на залізних завісах при вікнах, з малими, в олово оправленими шибками позамикано наглухо. В кімнаті темно було, неначе серед ночі.

І добре. Бо, дякуючи тому, Мотря не знала, що діялося иа майдані і в маштарці. Чула тільки стріл, але за останні часи так до стрілів привикли, що не гук, а тишина бентежила її.

Щолиш в тій тишині, лежачи безсильно на постелі, почувала всю велич свого горя. Була здана на ласку й неласку ворогів. Може, вже вирішено її долю. Може, за хвилину відчиняться двері й увійдуть кати.

Не бентежилася тієї гадки — деревіла. Пережила стільки, що тратила чуття. Що гіршого могло статися від того, що вже побачила? Очима тіла й душі... Жахливі картини пересувалися перед нею, забираючи з собою останки сил.

Тривала завішена між небом і землею, між життям і смертю, рвалися останні волосинки свідомості, терпли руки й ноги, переставало бити серце, ось-ось, і полетить стрімголов, як летіла колись на розгуканім коні, поки не зупинив його Чуйкевич.

Пощо? Чи не краще було згинути тоді, добровільно, в буйному розгуканню сил, у вихрі неусвідомлених бажань? І чи не краще було заснути при останніх звуках розбитої бандури, заснути і не збудитися більше. Не переживала б того, що опісля прийшло. Батько, мати, гетьман — і серце починало бити живіше, по тілі розливалося тепло. Невже ж завмираюче життя хоче ще раз майнути перед нею всіма привабами своїми, цілою величею своєї буйної краси? Хтось розвивав довгу-довгу, шовками вишивану стяжку, хтось веселку кидав їй під ноги, сипав жемчуг довкола, струшував пахуче квіття з батуринських садів, хтось і буйні крила причіпав їй до рамен... "Мотре, сонце моє!"

Нараз не білі, але чорні коні й чорний віз грюкотить по черепах людських. Скаче до очей червоне болото. Яке ж воно гидке! Який сопух розходиться млісний! Болото з тіла, з мозків на голові, на шпиці й на дзвони коліс. Не спинять возу, жене вперед.

Коням з ніздрів сиплеться полум'я. Від нього запалюються на полях збіжжа, по селах стріхи, скрізь червоні віхи, горять ліси, жаль Божої краси, жаль України?.. Все для царської потіхи...

Куди ви, куди, демони руїни? Криваві ваші сліди, криваві кидаєте тіні на життя... Прийде каяття, та вороття не буде!..

Хто ви, люди? Звідкіль?.. З півночі?.. Невже ж там живе така людська порода? Від рода та до рода озвірення народа, яка й кому з того вигода?.. Пощо вас тут? Жене вас кнут, щоб підбивати світ? По трупах батьків, на кривду вдів, на плач сиріт антихрист вас жене... Послухайте мене — верніться!

Не слухають, ні. Звірячий страх жене... Проклін їм, проклін, від Сяну по Дін — проклін!

Петро Павлович?.. Він?.. Ти Аполлон чи Арес списовладний? Породила тебе Волга, чи Дон, чи Вавилон маскарадний?..

Звідкіль ти гарний такий узявся серед тієї мерзотної гидоти? В кого ти вдався? Хто ти? Невже ж і тобі в отсій боротьбі антихриста з Христом приснився сон нез'ясований, херувимами мальований, серафимами золочений, а життям-буттям потолочений, і пошарпаний, поболочений, як сон, що приснився мені?

Невже ж там, у твоїй вітчині, лучаються теж люди, що мають серце, серце в груді, а не жовч і їдь, мозок в лобі, а не мідь, а в утробі не жадобу їжі й наживи, — ні! Який ти нещасливий?.. Такий, як я, сестра твоя в Христі, вечеровая зоря над пожарищем. Вітер свище, виють вовки, в балках хатки, опущені, сумні...