...(І знову питання)... Чому з Чечелем не пішла?.. Тягнули її, пробивалася, дійшла аж тут, а дальше сил не стало. Ледви дотягнулася до лавки...
І добре. Добре так. Сказала собі, що Батурина не кине... І не кине... Тільки хвилину посидить, сил набере (щоб тільки в очах не було так чорно!) — і в город!.. (Питання). Пощо?.. (Відповідь). Як то пощо?.. Захищати його... (Питання). Попелища і трупів?.. (Відповідь). Хоч би й того, вона і Батурин одно...
Там він руку на себе наложив.
Старий лірник нав'язував струни на обсмаленій бандурі, ніби він важнішого діла не мав. Так його й застали грабівники. Гадаючи, що це гетьманський бандурист, стали придиратися до нього. Обиджений бандуру на голові обидника розбив. За те й лежить тепер під старими липами біля двора, і зимний сніг накриває його і його розбиту бандуру... Присипає.
Гойдаються на гілляках повішельники, гілляки скриплять, товчеться гайвороння над ними, варти стережуть гетьманського двора, Батурин стогне, ридає, реве.
Вартові зустрічаються з собою.
— Ріжуть наші.
— Таже не гладять.
— Здалеку страшно, а зблизька привикаєш.
— Всякого норову люди бувають. Наше діло робити що велять.
— А совість?
— Бачив ти її?
— А ти?
— Відколи мене в камаші встромили, забув про неї. Для нас, брат, нема тепер ні совісті, ні Бога, а є одно — начальство.
— На-чальство... — І розходяться у різні боки, бо з вартівні вийшов офіцер.
Але й він, почувши нестямний зойк і гул, затуляє уха рукою і подається назад.
Скриплять гілляки, гайвороння товчеться, сиплеться зимний сніг, великими, густими платками, крізь котрі, ніби крізь сітку, мерехтить червона заграва.
Сніг перемагає огонь. Гасить те, чого не вгасила людська кров.
Вже його кругом нападало стільки, що весь двір ніби в білу сорочку вбрався. А все ж таки, як сильніше вітер повіє, на тім білім рядні видно золоті та криваві полоси. Хитавдться гілляки, і від них чорні тіні на білий сніг падуть.
Сніг паде.
Вітер регочеться в корчах: "Ха-ха-ха!.. Весняний дощ і суховія, дійсність і мрія. ха-ха!"
Від того сміху зимніте ніж від зимна.
В кістках і в голові болюча порожнеча. Тільки той гул, що від городу летить, як гураган. Втікати, втікати перед ним у нетрі власної душі!..
...Ковалівка, Батурин, Бахмач, сонце і сміх, стужа і плач... Поранковий усміх днини і довгі, темні, вечірні години, і ніч, глуха, німа, в котрій нічого нема, лиш горе, широке, безкрає, як безодня, преєсподня... Бе-бевх!.. Душа, завішена в просторах, між небом і землею, в болючій нерішимості, в безсильному, тимчасовому триванню, перехилюється і паде стрімголов...
Бе-бе-вх!
Сніг паде...
ЗНАЙШЛИ
Вартові з офіцером перешукували гетьманський сад, чи не сховався хто.
Зі смолоскипами бігали, заглядаючи між корчі.
— Жаль, що собак нема, собака носом чує.
— Салдат від собаки не гірший.
— А все-таки нюх не такий. Куди!
— А розум?
— Гадаєш, собака дурна?
Балакали, як за добрих часів, і балували снігами.
Попереду офіцер.
— Цс! — дав знак рукою, щоб стали. Сам, як кіт, причаївся і — прискочив до лавки.
— Ти хто?
І відтрутило його, як звичайно відтручує живого чоловіка від мерця.
— Посвітіть!
Розмотав хустку, струснув сніг:
— Гум: Жінка, і не з простих. Та ще нічого собі... Мабуть, не заков'язла.
Відізвався в нім інстинкт мужчини. Казав двом салдатам взяти її уважно і віднести в двір — під відповідальність за недоторкальність особи. Знав своїх людей.
— Як береш? Ну, як береш? Це ж не сніп? Бачиш — з панів, не Матроша яка! Скатіна!
Якнайобережніше взяли й попрямували до двора.
— Зрозумій їх! Казали істреблять усіх без розбору — хлопів і жінок, старих і дітвору. А тут — під відповідальністю.
— Бо паня. Не Матроша. Чув?
— Всі вони руку за собою тягнуть, ті пани.
— Крук крукові не виклює ока.
Оглянулися, чи хто не слідкує за ними. Впевнившися, що ні, нарікали дальше:
— Дурні ми з тобою, брате.
— А тобто чому?
— Бо тому, що не мудрі. Наш брат мордує бідного хахла, а нам би так укупі, та ще попросивши вольницю донську до спілки, одної ніченьки темної та невидненькоі та зробити усім тим баринам-кровопійцям отак-о! — він рукою показав на горло.
Товариш зацитькував його.
— Ще, чого доброго, збудиться і зачує.
— Не бійсь! Її вже ієрихонські труби не збудять. Така, як кість.
— То нащо двигати трупа?
— Спитайсь його. Вони до живих не мають інтересу.
— Правда, цар трупів у спирт кладе і платить.
— За трупи?
— І за спирт з аптеки — особливо.
— Трупів у Батурині набере нині кільки схоче.
— Та не таких, як йому треба. Він хоче особливих.
— О-соб-ли-вих.
Доходять до двора. Там ще є декілька незруйнованих кімнат.
В одній приміщують Мотрю на скіряній канапі.
— Нічого собі, — завважує салдат.
— Красива, та не для нашого брата. Нашому братові і порізаних досить.
Салдати лихі, що не дали їм в городі погуляти.
— Багато того добра змарнували нині, ой багато!
— На мене, то досить, коли б вирізати хлопів.
— І старих баб.
— Хай буде і старих баб, а дівок, та ще гарних, ніяк ні. Гріх. Гріх марнувати дар Божий. Світлійший і дівок різати велів, щоб не плодилася ізміна. Не вигубиш черкаської породи і не викоріниш ізміни.
Післав до лікаря.
Чому ж він не приходить, хоч би фершал який. Може б, ще врятував тую паню. Така красавиця, мабуть, з великого якогось роду, дрібні, білесенькі руки, гладке лице, волос, як шовк. Може, й не треба, щоб вона вмирала? Чимало трупів там!
Не знає чому, але хоче, щоб вона жила, — хоч вона!
І без неї стільки життя змарнували нині, стільки краси, радості, щастя. Вже досить, досить...
Якісь спомини давні, щось гарне й забуте, любе й незбагнуте нагадується йому. Здається, душа розривається надвоє — кіньми розшарпують його. Не видержить.
Затулює очі руками, паде в фотель і плаче, як дитина, він — царський офіцер, та ще драгунського полку, а до того, потомствений дворянин.
Почуває себе грішним, ненавидить світлійшого і всіх генералів і самого царя-антихриста.
— До чорта їх! — вихоплюється йому з уст. — Гієни, озвірюють безвинний народ, і Бог дивиться на те...
Повіяв вітер, захиталися на гілляках трупи повішених грабіжників, закракали ворони.
"Випустять з кліток звірів, а потім вішають їх за те, що кусаються. І де ж тут правда?"