— Не бійся, гарматний осауле! У мене ж ключ, "двері райскія нам отверзающий". І вийшла.
Ніби в огненну піч входила. За кождим разом, як вітер повіяв у лице, становилося так гарячо, що, гадала, упаде від задухи. Вітер розносив ґонти і тліючі сніпки. Полумінь Стріляла вгору, як горючий водограй, знімалася вгору, як хвостаті комети, то знов стелилася низом і повзла, як стоязика казкова гадюка.
Стіни замку мерехтіли, ніби їх освітлювано кольористими огнями. Мотрі прийшов на гадку цар-піротехнік. Гляди здалеку, жорстокий тиране, і радуйся, сотворивши пекло!
Горить Батурин. Дотлівають хати, запалені руками власників своїх. Від них займаються й сусідські оселі, навіть ті в бічних уличках, серед садів. Дерева тріщать, ніби з болю. Птахи, що мали гнізда на них, під хмарами кружляють і жалісно кричать. Щасливі ті, що скорше відлетіли у вирій. Щаслив, хто покинув Батурин!..
Збігала по східцях. Якраз у цей мент завищало щось у воздухах, заскавуліло, завило, як пес, і московська граната влучила, як грім, у недалекий горючий будинок. Засичала ста язиками пожежа, ще вище знялися огненні стовпи, ще ясніше зробилося кругом, ще гарячіше. Мотрею захитало, ніби якась невідома сила їй тручала її назад в замкові салі. Мало не впала на останньому сході. Вчіпилася за поруччя, триваючи хвилину в німому, безтямному жаху. Знівечить тебе розгуканий океан злості й завзяття. "Спасай себе!" — шептало щось до неї. "Ні, ні"! — сказала Мотря, ступаючи на замкове подвір'я.
Товпища безборонних людей тулилися до стін. Стіни стогнали й ридали, як живі. За кождим вистрілом гармати, неначе відгомін її, лунав жахливий крик. "Ісусе Христе!"
Жінки, як божевільні, бігали, шукаючи загублених дітей і мужів. Щохвилини приносили когось згори і клали на тії стоги постелі, котру батуринські жінки позносили зі своїх хат на замок. І за кождим разом з-під мурів кидалися туди цілі сотні жінок, дідів, дітей, питаючися: "Хто се?" А пізнавши, припадали з розпучливим криком до вбитого або раненого і тягнули кого в пивниці або хоч під мур, де було хоч трохи безпечніше від куль. Загулювали очі на смерть або осмотрювали рани. Про лікарський догляд і опіку і мови тут не було. Ворог припускає штурм. Чимраз ближче й чимраз густішою лавою підсувається під замок. У його багато гармат, вони вже обстріляні, їх кулі попадають як не в замок, то в город. А в батуринців мало гармат і бракло того, кого вони слухати привикли, не стало Кенігзена, що за десятьох працював, а за сотки розумів гарматне діло.
Герцик на його місці. Мотря бачить чорну тінь полтавського полковника, що пробігає по мурах. Біжить туди, хоч совість каже лишитися в подвір'ю біля вмираючих і ранених.
Хоче знати, чи не пора відчинити вежу. Чечель вже ледви дише. Побачивши Мотрю, дає знак, щоб не підходила ближче.
— Як же там, полковнику?
— Бачите як.
— Витриваємо?
— Досі всі приступи відбили.
— А хватить сил?
— У мене — так. Чи в других — не знаю, обіцяють. Ворог теж не з заліза. В нього вдесятеро більше втрат, ніж у нас. Боремося, на життя і смерть.
— Значиться, небезпеки нема?
Чечель присів на хвилину на камені, щоб спочити, бо виснажений був до краю. Добув люльку і набив тютюном.
— Стільки огню, а люльки нема чим запалити, — жартуючи, кресав кресалом огонь.
— Добре, що губка від крові не замокла. Мотря глянула з валів надолину.
— Не підходьте над берег, — радив Чечель, — там ще небезпечніше, станьте тут, біля мене! Питаєтеся, чи нема небезпеки. Наші відбиваються славно. Як витриваємо яку годину, ворог подасться назад, бо втрати має страшні. Рано знов, сподіюсь, пічне переговори.
— А гетьман?
Чечель встав, взяв Мотрю за руку і обернувся з нею в напрямі Десни. Довго дивилися туди. Дими й луна вкривали краєвид. Нараз Чечель стиснув сильніше Мотрю за руку.
— Бачите там? Ніби зоря, то займається, то гасне.
— Бачу, полковнику.
— Це гетьман світляні сигнали дає. Знаємо, де стоїть, — підіждемо.
— Підіждемо, полковнику, — спасибі вам. Сховав люльку за пояс і побіг туди, де з новою, безтямною силою ворог вдирався на мур. Вже видно було ріжкаті трикутні капелюхи, вже блищали очі п'яні диким, розпучливим завзяттям, ще мент — і жива хвиля переллється крізь греблю, заллє і затопить Батурин. Мотря ключ рукою стискала.
Чула луск прикладів, що торощили людські черепи, грюкіт тіл, що котилися по мурах, і свист куль, і ломіт каміння, і той гул, рев і зойк, ті прокльони і скавуління, лайку і благання ласки, весь той хаос звуків, що сп'янював її, доводив до безтями, а разом із тим не пускав від себе, приковував до місця, цікавив. Боротьба тягнула, як стихія; хотілося вирвати мушкет з рук, котрі його пускали, і, забуваючи про все, відбивати ним від мурів тую небезпеку, хотілося кидати каміння, сокирою відрубувати пальці, що чіпалися мурів, як не що, то хоч кричати, додаючи собі і другим відваги. А разом із тим, щось здержувало її, веліло ждати дальших, непередбачених подій, ніби нагадувало: в тебе є свої завдання окремі... Яка ж далека була дійсність від примарів уяви!
Коли відняла руку від очей — хвиля від греблі котилася з глухим ревом назад, ослаблена, може, й безсила. Значиться, і цей наступ відбито.
— Ви ще тут? — питався Чечель, побачивши Мотрю.
— Хотіла знати, як воно скінчиться.
— Тут, може, вже й покінчалося, але там починається наново, — і він побіг, куди його кликав важкий обов'язок.
В Мотрю вступив дух. Оживала надія. Бачила, що Батурин не здасться. А там — гетьман світляні сигнали посилає. Може, він іде, а з ним і її муж, Чуйкевич. Коли б швидше. Коли б їх Господь у цей мент приніс! Скільки радості було б, який тріумф!
Уявляла собі тую щасливу хвилину. Не в Київ, а в Батурин гетьман, відбивши ворога, від'їжджає. Батуринці вітають його, як свого спасителя; забувають про пожежу, про втрату свого маєтку, про стільки жертв у людях, а радуються разом із ним, що врятована справа, що чесно перетривали тую важку спробу, спробу невгнутості, без котрої народ все одно що глина, з якої чужий гончар яку схоче, таку й виліпить посуду.
Цей ясний образ набирав тим більшої краси, що являвся серед дійсності грізної, з кождою хвилиною грізнішої.