Так щасливо я уник смерти. Але хіба вона страшна,
коли втрачено все? Я тоді не думав про себе. Що
"-#
буде з Сергієм? Його мабуть б'ють, знущаються з нього?
— Його повісять... Його повісять,—безтямно, не розуміючи, мабуть, і змісту цих слів, шепотіла матушка.
Голова мені горіла. Я обливався холодною водою, щоб остудити її.* До того ж нила спина: на ній гаки підков глибоко зірвали шкуру,—і тепер ще на тому місці трикутником біліють зморщені плями.
— Невже, справді, його повісять?—думав я.—Краще виколоти собі очі, накласти на себе руки, щоб не впізнати у трупі рідного сина!
Покищо був день, пливло по весняному озерному небі сонце, розсипаючи своє золото по меблі, по стомлених постатях, що сиділи, дивившись уперто в одну крапку і не бачивши нічого. Тоді мені здавалось, що сонце та радісний день не дасть їм убити мого сина,— але ночі, похмурої, холодної й темної, я боявся.
Високі білі вежі бованіли за лісом. "Там барон! Може, зараз перед ним син? Бігти! Бігти мерщій! Впасти навколішки, благати, шукати в серці чужому, хоч краплю батьківської любови,—в нього ж є діти".
Раптом у кущах акації хтось зашарудів. Я спочатку думав, що то вітер, але через хвилину почув незнайомий голос, що кликав мене. Виглянувши, я побачив чоловіка у салдатській одежі, що сидів, скорчившись у кущах. Він перестав говорити, а тільки помахав пальцем, показуючи на ліс.
Далеко в глуші незнайомий став, з опаскою позираючи на кущі. Буває, коли не знать з чого, з першої хвилини віриш людині. Я пішов слідом за незнайомим, переконавшись, що вперше бачу його. Прудкі невеликі очі забігали по мені, ніби він звіряв чи справді викликано того, кого треба. Цей чоловік здавався зовсім маленьким. Якби не жорстка борідка та тоненькі вуси, можна було б з певністю сказати, що перед вами веселий шістнадцятилітній хлопчик: він жартує—засунув револьвера за пояс, в руки взяв важку рушницю, з якою не знає, що робити,—з нього і став справний вояка.
— Я Сергія... вашого сина, товариш...—промовив, він, ковтаючи слова.—Та Тиміш, може, чули?—Він дуже зрадів, коли я сказав, що впізнав його. У нього було щось важлизе до мене, бо він на хвилину змовк, мабуть, не знаючи з чого почати.—Шкода Сергія,—нарешті, промовив він.—Як він попався? Хотів, бачте, пробратись до вас, щоб узнати чи багато німців у замку... А може й не того, не знаю. Скажіть, чи вони вже виїхали?.. І от, не пощастило. А я йому і казав: "Не йди", серце чуло... — Він знову замовк. В нього слова не поспівали за думками.—Да... діла... Може, ви батюшко, шматочок хліба мені винесете... Я, той, три дні нічого не їв... І Сергій ваш теж голодав... Тут нас, у цім лісі, хвата,—ціла шайка... І до одного всі голодні, а покажись—прощай, браток! 1 тікати неможна,—нещастя ціле та й кінець! А де ж того хліба дістати, хто дасть його на таку ораву? Хотіли в гості до пана прийти, так патронів дуже невдосталь, розстріляли, тікаючи... Якби, хоч знати, де в їх патрони там, так напролом би пішли...
Мені так хотілося допомогти цьому хлопцеві, що я сказав:
— Я взнаю вам!
— Та що ви?.. От вам, батюшко, спасибі, так спасибі. Я тут чекатиму... тільки ви хлібця винесіть, не-забудьте!
У кімнаті я надяг новий підрясник. Пославши Марфу до Тимоша з хлібом, я пішов до замку. Мене вже не душили сльози,—я почував себе бадьоро і вірив у щось неможливе.
По двору гуляли кілька німців у касках і щось балакали по-своєму. Вся челядь була знову у повному зборі. Біля парадних дверей замку стояв старий лакей. Він, коли я хотів пройти, не пустив мене.
— Неможна!—сказав лакей.
Ми були з ним знайомі. Він був добрий дідок і розумів моє горе. Але зараз у барона відбувалась якась особливо важлива нарада.
— Так, я почекаю!
Лакей оповів, що пан в останні дні змінився, став лютий, і його, свого найстарішого слугу, вдарив сьогодні ні за що.
— Важко йому вгодити! Не вгадаєш, чого хоче панська ласка!
Я обережно випитав у старого, що вся зброя лежала у залі першого поверху.
Не встигли ми кінчити розмови, як задзвеніли остроги. Лакей випростався і витяг руки по швах, як військовий. Ішов барон. Він був блідий, стомлений, очі стали такі червоні, мабуть, після безсонних ночей. Голене обличчя дуже затяглося дрібними зморшками. Він не-вдоволено закусив губу, коли побачив мене.
— Вам чого?—швидко й сердито спитав він.
— Мій син...
— Знаю! Далі!
Я кинувся йому в ноги і обійняв руками м'які чоботи, але він сердито сіпнув мене за плече.
— Встаньте! З вашим сином у нас свої рахунки. Дякуйте бога, що вас ще й досі не займали. Ви розплодили таких нащадків, що їх мало засуджувати на смерть! Проклясти вам треба такого сина!
—Як же ж так? Рідну дитину?
Та барон більше зі мною не розмовляв. До ґанку підвели коня,—він легко скочив на нього, більше не глянувши на мене.
Заарештовані сиділи у панському льоху, що вхід його нагадував витворну альтанку. Біля східців вартовий, схиливши голову, безперестано ходив уперед і назад. Коли я хотів підійти до нього, він виставив на мене багнет.
— Син... Зоне... Майне іст... пустіть, чоловіче добрий.—Німець, мабуть, зрозумів, бо показав на долоні, що треба добути папірця. Яле я був і в коменданта, і в їхніх офіцерів,—усі вони терпляче вислухували мене через перекладача, та жоден із них не зважився написати такі, незначні для їх, слова.
Мукам людини є межа: горе, хоч і справжнє, не безкрайнє, сліз не вистачить оплакувати все життя! Обійнявшись удвох з матушкою, ми сумно втішали один одного і на часинку змовкали, але як тільки нам згадувався син, ми знову заливались слізьми. Марфа хотіла розвіяти наше горе, але сама насилу вимовляла слово, бо великі сльози падали з її очей на долівку, і розтавали там чорними плямами.
— Що робити?—в розпачі питали жінки.
При цій нагоді, я оповів їм про Тимоша, про якого після відмови барона забув зовсім.
— Так біжи ж, біжи швиденько!—прошепотіла матушка.
Та Тимошеві, напевно, обридло ждати, його не було на тім місці...
І коли б не щасливий випадок, то я б ніколи не побачив сина.
Був гарний весняний день. Земля парувала і передавала п'яному повітрю легке тремтіння. Під падалиш-нім листям ворушилась трава. Чути було, як росте дерево, як шумує молодий сік, як скидає липкий лист пелюстки бруньок, що падають, шарудять по лісі без кінця. Природа чекала великого свята і врочисто вбиралась.