— Але що ж ми мусіли робити, коли багачі з рушницями не давали землі... Проганяли наших із плугами...
— А на віщо ж забирати чуже?
— Ви нічого ніколи не зрозумієте!—промовив Сергій. Справді, тоді мені важко було розібратись у тих
складних вчинках.
— Роби, як знаєш,—сказав я йому.—Тільки знай, що тобі найкращий друг, це твій батько.
І він болізно скрикнув: його руки, теплі і добрі, обійняли мене. Я пригорнув його, погладив жорстке волосся відвернувся, щоб сльоза не впала йому на голову. Але й хвилини ми так не просиділи. Він рвонувся мовчки пішов од мене.
— Сергію, куди ти?
— їдьте собі, тату.
Коли я вже одв'язував віжки від конов'язу, він вибіг з двору.
— Хто б до вас не приїздив, кажіть, що я не ваш син... У вас, тату, сина нема! Ну, прощавайте.
Проте, Сергій відразу не пішов. Я вдарив коня батогом і звернув на дорогу, хтось покликав сина і він зник за ворітьми, а мої очі все дивились на двір, де над фірткою була прибита незрозуміла мені вивіска: "Комуна імени Революції".
*
Минула зима і забрала з собою спокій. Ледве обсохли сліди весняних струмків, як у бік станції почулись гарматні постріли. На чистім небі, немов вимитім, з'являлись димки, похожі на хмарки. Страшні вибухи нагадували невчасну грозу і трясли і скло, і всі речі в кімнатах. Марфа, налякана і без того оповіданнями про антихриста, полізла в льох, увесь час хрестившись. Матушка теж пішла за нею. А мені з вікна видно було, як за лісом, біля станції, метушаться постаті,—вони зовсім не здаються людьми, а якимись маленькими жучками, що поквапливо перебігають з місця на місце, злякані стріляниною. Постріли ставали частіші. Люди тікали на північ, до замку. За ними гнались вершники, що летіли через зелені картаті лани, на яких сходило молоде жито. Не одне людське життя погасло на моїх очах.
І я мимоволі питав себе:
— Може, то упав син?
Коли взимку до мене приходили люди, що вчора нікому не вклонялись, а сьогодні стали приголомшені
боязкі, я їм казав: "То не мій син, а якщо й мій, то я од нього відмовляюсь!" Але я все б оддав зараз, щоб знати, що мій син живий. Що більше він од мене віддалявся, то дорогший ставав. Я й зараз бачу перед собою його голубі очі, яких не забуду й до смерти, бо і вмираючи шукатиму любови в них.
На станції тривожно гудів паровоз. Вокзал догоряв, полум'я не видно було, але над землею нависав і хитався чорний важкий дим. Поле спорожніло, бо вершники уже, мабуть, під'їздили до лісу.
На другий день Марфа, побачивши на листях краплі крови, знайшла у високій кропиві,мертвулюдину.Чоловік, як споткнувся об пеньок, так і лежав,сховавшись обличчям у траві.
У замку розмістилось багато німців. Барон, що довгий час не був у маєтку, теж приїхав.
— Це ви, батюшко?—сказав він, зустрівшись зі мною. Недобра посмішка кривила йому обличчя. Я насилу впізнав барона, так він постарів і змінився.—А ваш синок справдив надії! Може, ми, з ним таки побачимось...
У ті дні думка про сина особливо турбувала всіх нас. Марфа із самого ранку, нашвидку вмившись, припадала до вікна, що виходило на дорогу. Вона сиділа цілі години непорушно, як зачарована, і іноді злякано шепотіла:
— Ведуть...
Ці слова робили нас ще ближчими один одному. Ми були, як одна істота, бо думки у всіх були про Сергія. Навипередки, стовпившись у дверях, ми вибігали до паркану. Всі ми кожного разу боялись, що побачимо нашого Сергія. Ця вічна тривога одібрала од нас сон, ми забували про їжу і похожі були на людей, яким жити залишилось два-три дні.
Батьківська "любов—тягар, скинути її важче, ніж скелю в море. На щасливих людей, які щодня могли бачити своїх дітей, я не міг дивитись. Соромно було за свої сльози, що навертались на очі. Матушка, по-жіночому, запевняла мене, хоч сама і не вірила в свої слова, що синові і серце давно вже ворони виклювали, що і вмер він, зарізаний страшними людьми. Вона крадькома носила до чужих церков "за здравіє" і молилась, не жаліючи поклонів.
Телеграфні стовпи без кінця тягли моторошну важку пісню. Вона вчувалась і в хаті, і в лісі, настирливо переказуючи жахливий зміст після того, як цілих два дні висів над роздоріжжям на стовпі труп. Одноманітне гудіння мене стало мучити ще дужче, бо я ніколи не забуду схиленої вперед голови, витягненого тіла, розу-тих, брудних і голих ніг, закам'янілих і чорних рук, що хитались повільно і тихо від вітру. Цей труп прибрали уночі якісь два незнайомих чоловіки. Я їм допомагав закопувати мерця, якому м'язи відставали від кісток.
... Годинник став, — його забули завести. Як тихі божевільні, захоплені якоюсь безглуздою думкою, ми сиділи, рахуючи постріли, що лунали по лісі. Раптом Марфа одірвалась од скла.
— Ведуть!..
З її вигляду я догадався... Коричнева шкура їй зблідла. Сердешна жінка трусила нам рукою, хотіла щось сказати, але тільки зідхнула.
— О, боже!
З гори, дорогою, що прорізала ліс, хитаючись, як п'яний, і спотикаючись об товсте коріння дубів, побите колесами, ішов Сергій. Руки було скручено назад і прип'ято до тіла вірьовками. Голова розпатлана, забруднена падолишнім листям і порохом сухих гілок, була подібна до понівеченого їжака. Розірвана чорна сорочка показувала подряпане плече. Все на нім було пошматовано, немов ціла зграя собак розривала одежу.
Ще здалеку він сонно й стомлено глянув на мене.
Жінки закричали. Вони разом вибігли за фіртку, хотіли кинутись до Сергія, але їх одтиснули коні. Тоді матушка схопилась за стремена крайнього салдата, який одштовхнув її ногою.
Далі пам'ять моя не зберегла нічого. Прокинувся я на вогкій траві. Наді мною посхилялись рідні обличчя Марфи і матушки. Люба щось пошепки казала до Марфи, коли я розплющив очі.
— Васю, тобі болить що?—спитала вона.
— Ні.—І тільки, коли я встав, то побачив, що я увесь у грязі. Біль у грудях не давав вільно зідхнути. Потім і Марфа, і матушка не раз згадували цю жахливу сцену.
— Я не знаю й досі, як ти зостався живий,—казала засмучена дружина.—Ми побачили тебе, обернувшись на твій крик, ніхто б тебе не впізнав. Мені серце захолонуло, коли я глянула на тебе: ти швидко біг до салдатів і махав дрючком. І для тебе тоді ми були чужі, бо ти одштовхнув і мене, і Марфу, коли ми стали тобі на дорозі. Рушниця одного салдата цілилась тобі просто в груди. І коли б не дорогий, не любий наш Сергій, ти б, Васю, впав би мертвий серед шляху, а я просила б зарубати себе шаблею... Ми б лежали на нашому тихому цвинтарі... Може, од могил би й сліду не зосталось, може, вони б зрівнялись із землею, поросли б лободою, рип'яхом, бо за ними, сиротами, нікому б було доглядати... Страшно й подумати!.. Яле наш Сергій кинувся, хоч руки йому, сердешному, як злодію якомусь, було зв'язано назад, і закричав на салдата: "Що ти робиш?" і салдат не вистрілив. Може, жорстоке серце його у цей час згадало батьків... Як Серьожа крикнув, ти ніби трохи опам'ятався, випустив з рук дрючок, потім розгублено оглянувся, а побачивши близько, зовсім близько, біля себе змарніле обличчя нашого сина, упав перед конем навколішки просив салдата: "Отпустіть його"... А вони по-нашому не розуміли. Тільки один із них все кричав "Марш" та все стріляв угору. Та тобі байдуже було... І от передній пустив скажену коняку просто на тебе. Ти впав на землю. Салдати поїхали, і тоді тільки ми підійшли до тебе. Лице було в тебе, як мертве: очі заплющені, запалі, вуста безкровні... Удвох із Марфою взяли ми тебе на руки і віднесли під дуба. Сергій оглядався, аж поки дорога не сховалась за лісом...