із захопленням я дивився на цю сцену. Тоді мені байдуже було, що станеться після неї. Мене охопила радість. Хотілося без кінця дивитися на сина. Нарешті, я його побачив таким, яким він був справді.
— Він помстився,—хотів сказати я, але хрест, що в цей час зовсім тихо задзвенів, спинив мене. Це каже священик, проповідник... Ллє хіба можна людині влити риб'ячу кров і примусити нею жити?.. І тоді вперше мене взяв сумнів, чи не заперечує релігія в людині самої природи...
Та моє захоплення минуло дуже швидко. Барон не вставав. Блідий рот, здавалося, не дихав. Волосся припало порохом, збитим підчас бійки. Дорогий білий костюм був забруднений, ніби довгий час людину тягали по шляху.
— Сину, голубе мій, тікай,—прошепотів я. Можливо, що він почув мої слова. Сергій безпорадно оглянувся, з огидою подивившись на барона, і поволі пішов назад. О, страх не торкнувся його! Принаймні, цього б ніхто не сказав. Обличчя було спокійне, немов відбулась звичайна розмова.
Сторож, що стояв найближче і, напевно, нічого не чув, тільки тепер догадався прибігти до барона, Три постріли пролунали у лісі.
— Що буде?—спитав я сина.
— Л хіба я знаю,—холодно потиснувши плечима, відповів він.
З замку винувато йшла стурбована прислуга. З усіх кінців позбігались сторожі. Люди стояли навколо барона, похмуро опустивши гопови, і не знали, що їм робити. Він устав сам. Тоді покоївка його почистила, боячись дивитись у червоні од крови очі панові. Раптом він крикнув і всі розбіглись за якусь хвилину. Залишився тільки старший сторож.
— Стать, як полагається!—Прошипів барон на дядька, що метушився перед ним, як той селянин, в якого зайняли корову.—Іди в контору за рощотом. І щоб мої очі тебе більше не бачили.
— Пане!.
— Геть!
Розмова надто коротка. Барон вийняв табачницю, хотів запалити, але всі сигари були поламані,—він сердито кинув на бік блискучу коробку і на когось про себе сказав:
— Сволота!
Дядько стояв на місці, немов тільки тепер, добираючи змісту тих слів, що чув од пана. Журитись було чого, бо не так легко знайти роботу, коли прогнав хазяїн мало не цілої губерні. А вдома, напевно, жінка, діти... Що їм сказати? Він важко зідхнув.
— Мало тебе били, чорта!
Мене терміново викликали до директора гімназії-Коротенький повний чоловік тупав щосили ногами і кричав мені щось про родину, поганих батьків, виховання тошо.
Я почував себе зле, надто зле, бо, кінець кінцем, мені довелось перебити пана директора і попросити дозволу сісти. Зауваживши мій стан, він присунув важке крісло, що якраз стояло під великим портретом барона. Йому, напевно, стало шкода мене, бо, кинувши оком на суворого попечителя, він співчутливо промовив:
— Ми ж залежимо від нього... Хіба б у нас була така гімназія, коли б не його допомога? Нам кілька тисяч на рік це—великі гроші, а йому однаково, що дати старцеві копійку. А що жми робитимемо, коли відмовить він помагати?.. На небезпечний вчинок пішов ваш син. Такі темпераменти, як у нього у нас заведено прохолоджувати і виховувати в Сибіру. Вам мусить бути сором, як батькові...—Директор захвилювався і хутко забігав по кімнаті.—Ви подумайте, як необачно зроблено це... Він у прикре становище поставив мене, як вихованець моєї школи. Хіба в мене тут збрід революціонерів чи що?.. Яке враження буде після цього всього в інших? Я певен, що не мине й тижня, як на моєму столі лежатиме не один десяток прохань про перевід. Ви, сподіваюсь, бачите, що накоїв ваш син? Ну, чого він досяг? Тепер йому скрізь закрита дорога. Йому рік, один тільки рік, залишився закінчити, а тепер ми, звичайно не можемо дозволити цього... Та це більше залежить од барона, ніж од нас. Отже, мушу офіційно повідомити вас, що вашого сина звільнено без права вступу до будьякої школи міністерства нарсд-ньої освіти.
Бачачи мій вигляд, директор на прощання сказав:
— Проте, не журіться, я б радив звернутися до барона. Може, він простить.
В дорозі я згадував цю розмову й погоджувався з директором. Молодість завжди робить помилки. Серце віщувало щось погане. Конячка поволі йшла, вона часто спинялась біля ячменю, щоб висмикнути кілька колосків. Мене так захопили сумні думки, що я не помічав, коли саме ставала бричка. Мабуть, кінь простоював довго, бо приїхав додому далеко за північ.
Ще здалеку видно було, що в моїй хатинці ніхто не спить. Крізь віконце проходив світ, од якого дерево займалось якимсь холодним огнем. Зачувши стукіт коліс, з будинку вийшла матушка і Марфа з ліхтарем. Я попросив їх розпрягти коня, а сам пішов до хати.
Вперше почулась старість! Як важко було сходити по високих східцях! Як нило все тіло. На другий ранок на скронях забіліли цілі пасма сивих волосин.
У кімнаті син сидів за столом, читаючи якусь книжку. Сумні очі зустріли мене.
— Ну, розказуй Васю!—звернулась матушка, ввійшовши з надвору.
— Нічого розказувати,—раптом скрикнув Сергій.— Мене прогнали.
— Як? відкіль?
— Так, відусіль.—Син посміхнувся, ніби сказав якийсь жарт.
Жінкам таких речей неможна казати. Тому ми вийшли до суміжної кімнати. Я не міг засвітити лямпи. Ввесь час зрадливо тремтіли руки.
— Дайте, я сам...
Сергій поклав сірники на стіл і сів на ліжку, біля мене. З його поведінки я розумів, що він хоче говорити зі мною. Ми зачинили двері, щоб не заважав ма-тушчин плач. Через одчинене вікно в кімнату зазирала приємна свіжа ніч. Застукали цебра,—Марфа несла коневі воду.
— Мабуть, ще рано напувати? — байдуже спитав Сергій.
— Вона замішує!
Обидва ми цікавились всім тим, що було поза нами, і боялись виявити те, що робиться в нас самих. Син узяв у мене папіросу і запалив.
— Ти хіба куриш?
— При вас вперше.
— Ну, кури... кури... мені однаково.
Отже, батько і син сиділи, як два приятелі, хоч ніяк не скидались на їх. Я у старенькій фіялковій рясі, соромливий більше, ніж він, і, мабуть, ще безпорадніший— Сергій суворий і задумливий. Схилена голова не підіймалась зовсім, ніби він щось роздивлявся на долівці. Сердешна дитина! Він, мабуть, не менш од мене мучився-Дзиґарі вдарили першу годину. Матушка замовкла,— вона або заснула, стомившись од плачу, або підслухувала під дверима. І те і друге з нею траплялося.