Отець Мегейда, почувши про мої проповіді, приїхав мене врозумляти.
— Ви, молодий отче, рано заходилися вчити нас, старіших, отже й розумніших од вас,—сказав він.—Ви словами своїми підкопуєтесь під нас. Ви мусіте бути
звичайним священиком, як і ми всі. Вас тоді шануватимуть, бо не забувайте, що селяни з давніх-давен звикли, що їм дурно нічого не робиться. Ваші слова — дитячі мрії. Хто з нас, бувши дитиною, не думав про такі речі? Ви краще слухайтесь старшого, подивіться на мене! Я також, як і ви, не мав протекції, та, проте, я зараз благочинний... Ніхто не скаже, що я щонебудь погане зробив кому... хоч у мене тепер велике господарство, пасіка, а колись нічого не було. Треба знати тільки міру! З бідного бери стільки, скільки дасть, а з багатого і більше, гріха немає... Про вас досі слава пройшла, як про гарного прядочника, а не пастиря, а в цім особливих заслуг, ні перед богом, ні перед людьми немає. Зрозумійте правильно мої слова, молодий отче!
О, я його розумів прекрасно! Він справді умів як жити. Навіть од революції він не дуже постраждав. Він і зараз має велике господарство, наймичку і робітника, щоб за худобою доглядали, і зараз, як і колись, оддає під проценти гроші, але цю послугу робить тільки людям надійним, на яких можна покластись. О, він справді знає міру! У нього прихильників між парафіянами чимало. Коли, підчас недільної одправи, стало рідше людей, хтось поширив чутку, що батюшка бере на "примітку" тих, що забули бога,—і знову тепер у нього в церкві повно.
Проте, своєї чистоти я не додержав до кінця. Я учинив тяжкий гріх.
Почалася війна. За помешкання дияконші треба було платити більше. Про це вона не раз виразно натякала, а, кінець-кінцем, одмовилася зовсім тримати у себе сина. На нещастя, якраз мене звалила з ніг хвороба. Мало не два місяці я не робив прядок, а матушка нічого не шила. Цілих два місяці ми не платили за сина,—це борг непосильний, а я встав, виснажений і ще зовсім кволий, з ліжка.
— Що робити?—У розпачі говорив я.
— Може б... поїхати... тепер нам до єпископа, він же колишній викарій. Пам'ятаєш, він заїздив до нас? Він би поміг...—промовила матушка.
Я розгнівався. Милости з його рук мені честь не дозволяла брати, бо надто гіркі спогади несло з собою це добродійство.
— Як хочеш, Васю,—лагідно сказала матушка,— але ж не кидати Сергієві гімназії?
Становище було скрутне. Я написав про це синові Віч знайшов десь лекції, але, хоч і писав, що йому живеться добре, проте, ми не вірили.
— Тоді звернись до барона,—порадила матушка. Мені першому не довелось зробити кроку, ба-
рн сам запросив мене до себе. На початку весни ЕН приїхав із столиці до замку, де думав прожити гсе літо.
Крім мене, ще в гостях був отець Мегейда. Нам дали на веранді кави. Подавали її лакеї в гарненьких чашечках. Я сидів, напружено вслухаючись у розмову, досить безмістовну, що завжди буває у людей в таких випадках. Не тому ж закликав мене барон, щоб частувати кавою?
Коли гості розійшлись, і ми залишилися втрьох, барон звернувся до мене:
— Я маю до вас одне прохання і сподіваюсь, що ви не одмовите?
Благочинний хитро і єхидно посміхався, хоч і уни кав дивитися на мене.
— Річ ось у чім. Я надумав переселити село. Зараз у Сибіру я спеціяльно для цього купив чимало землі. Селяни, напевно, не схочуть добром іти, хоч закон на моїм боці. Яле, про всякий случай, щоб уникнути заколоту, ви з ними в церкві порозмовляєте на цю тему. Ручуся своїм словом, що їм там краще житиметься, ніж тут. Я вам дам той том енциклопедії, де описується цей край і ви побачите, що я, справді, бажаю добра людям. Ви уважно почитайте цю статтю. її писав відомий професор, знавець Амуру. Вона й для казання дасть вам матеріял. Я через те, що ви втратите парафію, то я вас залишаю священиком для замку. Вам даватимуть все, що треба.
Барон струсив попіл з цигари і байдуже глянув крізь одчинене вікно на зорі.
— Я дам вам відповідь через кілька днів,—відповів я. Проходивши під вікном, я чув уривки розмови.
— Не думаю, щоб згодився,—промовив благочж-ний.
На ці слова одповів глузливий сміх барона.
З важкою головою прийшов я додому. Печаль огорнула мене, коли я підвів рахунки своїм боргам. Матушка, почувши про пропозицію барона, ледве стримуючи радість, сказала:
— Звичайно, це краще, ніж мати цю злиденну парафію.
— Любо, я напишу Сергієві про це.
— Не треба, не треба, навіщо турбувати дитину: Тепер я знаю, що це вона сказала не тому, що боялась розтривожити сина. Яле тоді її голос здався мені щирим.
Ми прочитали вголос статтю відомого професора; там поетично описувались непроникаві пущі, незаймана цілина з численними дикими звірями, про хутро яких мріють заможні жінки.
,,Луки ріки Ямуру навесні являють собою суцільний килим. На жирній землі виростає висока трава, в якій сховається людина. Ріка однаково багата рибою, що й ліси звірем. У надрах землі так багато покладів всіляких копалин, як, мабуть, ніде на землі. Все це тільки чекає руки і праці людської.—Писалось в енциклопедії.—Край ще недосліджений остаточно. Яле, за теперішніми відомостями, можна сказати, що грунт там для хліборобства годящий, хоч в деяких ділянках цієї величезної Амурської прерії правильному зростові хліба перешкоджають довгочасні і великі дощі, майже зливи".
— Бачиш,—сказала матушка,—і все гаразд. Я тільки не розумію, як можуть перешкоджати дощі? У нас скаржаться більше на посуху.
Я погодився з нею. Другого дня барон вислухав мене і потиснув руку. Проте, в неділю, коли я вийшов до амвону в блискучій ризі, з хрестом в руках, мене мучило сумління. Селяни слухали уважно. Мій погляд зустрічав сотні недовірливих очей, що, як невидимі свердла намагались проступити в середину моєї істоти. Це була боротьба непідсильна мені. Я почував себе, як той молодий і чесний прикажчик, що продає гнилий хазяїнів крам. З чола падали холодні краплі.
— Ямінь,—сказав я з полегшенням, кінчивши казання.
— Ну, що ж, поїдемо з нами, батюшко,—хтось сумно пожартував.
Потім церква спорожніла, безрукий Микита Ивано-вич, що керував на клиросі кількома дідами в півчі, загасивши свічки і лямпадики перед іконами, останній вийшов з притвору.