Держачися за руки, полізли дівчата поміж народ і з бідою дотовпились аж на середину між люди. Там вони побачили,— якийсь чоловік сидить на каменюці, на вугільний вагончик злігши. Маруся відразу його пізнала: то був Семен, шахтар, що робив у одній шахті з її батьком. Він був тепер увесь мокрий, і видко було, що з їм сталося щось: чи хворий він, чи в шахті прибито. Біля його стояв управитель, високий чорнявий чоловік, і наказував штегерові:
— Підніміть двадцять чоловік з шахт! Обидва смоки сюди з локомобільчиком швидше!
Штегер побіг. Управитель повернувся до Семена.
— Ну, та як же воно було?
— Так! — відмовив Семен, сидячи й кривлячись часом, певне з болю.— Ми били вугіль удвох з Іваном. Коли це як зашумить! Ми зирк,— а вода так і суне! Кинулись бігти,— так хіба ж його втечеш? Як ухопило нас, як понесло!.. Зараз я Івана й загубив,— утоп, мабуть, бідолаха. А я вже силкуюся тільки, щоб далі від стін та від стовпів бути. А воно мене як закруте та об стовп головою — лусь! Почорніло мені в очах,— от, думаю, край! Аж воно, хвала богові, й нічого — мабуть, не дуже вдарило. Потім ще не раз било, та не головою. Якби була сторчова шахта,— пропав би! Ну, а з похідної винесло водою на білий світ.
— А правда,— казав якийсь шахтар,— у сторчовій край! А з похідної може й винести. Щастя твоє!
— Та звідки ж та вода взялася? — допитувався другий шахтар. Хтось одмовив:
— Та з старої шахти. Уже, мабуть, з рік, як вона повна води — залило ж. Вони, мабуть, підійшли під неї або до неї та й пробилися туди,— от воно й залило.
— А ти хіба знаєш?
— Авжеж знаю, бо в старій шахті було повно води, а тепер у глиб вода пішла.
— Лихо та й годі!
— А скільки людей у шахті? — спитавсь управитель у десятника.
— Та, хвала богові, не багато: було десятеро, одного винесло, а дев'ятеро там,— відмовив той.
Маруся протовпилася аж до шахти. Це була не сторчова шахта, не така, як колодязь, а була це похідна шахта, така, що як печера йшла у землю вглиб, і шахтарів не спускано в неї, як у сторчову, а вони просто ходили туди... Тепер вона була вщерть повна нечистої, якоїсь рудої води. Вода дійшла вже доти, поки їй треба було, і стояла тихо. Шахта здавалася зовсім мертвою. І справді,— вона була могильною ямою тим нещасливим, що в їй робили. І її, Марусин, батько в цій ямі.
Маруcя, знесилена, сіла на вугільний вагончик, що там стояв: Галька сіпала її за руку, казала, що треба відійти від шахти, але Маруся мов не чула її, сиділа непорушне, втупивши очі в ту яму з каламутною водою, що поглинула її батька. Галька підождала трохи, а далі, бачивши, що Маруся не хоче йти з нею, відійшла.
Тим часом людей побільшало. Поприбігали шахтарі з другої шахти. Привезено смоки, локомобіль маненький, і почали їх становити.
— А ця чого тут? — здивувався штегер, Марусю вздрівши.— Геть звідціля, тут машина стане!
Маруся не ворухнулась; він узяв її за руку.
— Чуєш, іди звідціля!
Він хотів стягти її з вагончика.
— Не займайте мене! — скрикнула вона.— Там татко!
Штегер несамохіть пустив її руку.
— Що там таке? — спитав управитель, підходячи.
— Та ось,— показав штегер,— дівчина. Батько її там.
— Одведіть її звідціля! — звелів управитель.
Штегер знов узявся до неї.
— Я не хочу! Я не піду! — і пручалась, і благала Маруся.— Дайте мені тут сидіти: я нічого не робитиму, я тільки ждатиму!
Почувши спірку, жінки протовпились наперед.
— Ой, господи, чия ж то? — почулося поміж їми.
— Максимова.
— От сердешна сирота! То матері не було, а тепер і батька нема.
— Одведіть геть жінок та дітей! — знову звелів управитель.
Жінок відштовхнули назад. Але з Марусею справа була важча. Вона пручалась, кричала й не хотіла йти.
— Що я вам роблю? Я буду тут, я тільки дивитимусь, тільки ждатиму. Там татко!.. Ой, там же ж татко!
Управителеві жалко стало Марусі. Він підійшов до неї.
— Дівчино, йди звідціля,— тут становитимуть машини. Машини витягатимуть воду з шахти. Хіба ти не хочеш, щоб твого батька вирятовано з шахти?
Почувши це, Маруся відразу встала й одійшла набік. Вона сіла на ту каменюку, де попереду сидів Се'мен, той, що вода його з шахти викинула (бо його вже кудись поведено). Звідси видко було все, що коло шахти робилося.
Смоки становили недовго. Трохи згодом машина забухтіла. Маруся здригнулася й устала.
По той бік шахти вже лилася з кишки вода, лилася просто на землю й стікала туди, наниз, до яру. Маруся дивилася довго на цю нечисту воду і врешті глянула на шахту. Вона думала, що тут води вже добре поменшало. Вона помилилася. У широкій ямі як було повно води, так і тепер зосталося. Маруся знову сіла на каменюку й почала дивитися на шахту, дожидаючись, поки поменшає води. Вона маїїо що чула з того, що робилося навкруг неї,— уся-бо її увага повернулася на одно — на воду.
Але вода не подавалась. Принаймні Маруся цього не помічала. На таку широку яму мало було цих смоків та інших не було, бо шахта була вбога.
Проминуло півгодини, година й більш. Люди порозходились. Дві жінки, що їх чоловіки в шахті були, довго стояли й плакали, але врешті й ті пішли. Зосталися самі ті, що робили коло смоків, та Маруся.
Вона й тепер сиділа на каменюці, її кілька разів хотіли прогнати, та все пожаліють і не проженуть. Тільки години за дві роботи помітила дівчина добре, що вода подалась нижче від країв. Тоді вона ще пильніше почала дивитися. Та даремно пильнувала. Вода подавалась так, що оком не можна було помітити. Марусю починала вже обнімати безнадійна туга. Вона довго не насмілювалась, потім таки встала і підійшла до одного робітника.
— Дядьку,— несміливо почала вона,— чи скоро?
— Що — скоро? — спитався трохи сердито, трохи дивуючись чоловік.
— Чи скоро воду витягнете?
— Ге-ге, дівчино! Ще довгенько тобі дожидатися! Ще днів із п'ять поробимось. А йди лишень звідси, не заважай!
Маруся відійшла. Ті слова її вразили. Вона сподівалася, що все зробиться сьогодні. Вона була певна, що її татко ще живий. Він, певно, обрятувавсь у який закапелок,— такий, що й вода туди не досягне,— там він сидить і дожидається, поки воду витягнуть. Але воду витягнуть аж через п'ять день. Чи вже ж цьому правда? Та'дже ж у татка нема чого їсти,— він умре з голоду, коли п'ять день просидить у шахті, не ївши.