– Чому? Хіба ви йому не довіряєте?
– Довіряти? А що, як стариган помре, не прийшовши до пам’яті? Його дочки не дадуть мені жодного ліара, а все манаття старого не варте й десяти франків. Сьогодні вранці він виніс свої останні столові прибори, не знаю навіщо. Причепурився, мов юнак. Хай мені Бог простить, але, здається, він навіть нарум’янився, – наче помолодшав.
– Я за все відповідаю, – сказав Ежен, здригаючись від жахливого передчуття катастрофи.
Він піднявся до Горіо. Старий лежав у ліжку, біля нього сидів Б’яншон.
– Добрий день, батьку, – мовив Ежен.
Бідолаха лагідно всміхнувся юнакові і відповів, повертаючи до нього скляні очі:
– Як вона себе почуває?
– Добре. А ви?
– Непогано.
– Не втомлюй його, – сказав Б’яншон, відводячи Ежена в куток.
– Ну що? – спитав Растіньяк.
– Його може врятувати тільки чудо. Стався крововилив; я поставив йому гірчичники. Добре, що він їх відчуває, вони подіяли.
– Можна його перевезти?
– Ні в якому разі. Доведеться лишити його тут; йому потрібна тиша й цілковитий спокій.
– Добрий мій Б’яншоне, – сказав Ежен, – нам удвох доведеться доглядати його.
– Я вже викликав головного лікаря з нашої лікарні.
– І що ж?
– Він скаже свою думку завтра ввечері; обіцяв зайти після денного обходу. На лихо, цей нещасний дідуган утнув сьогодні вранці якусь легковажну штуку, а що саме – не хоче розказати. Він упертий, як мул. Коли я його питаю, він удає, ніби не чує або спить – щоб не відповідати. А коли розплющить очі, то починає стогнати. Вранці він кудись виходив, тинявся невідомо де. Взяв усе, що мав цінного, і, мабуть, облагодив якусь кляту оборудку, що відібрала в нього останні сили. Приходила його дочка.
– Графиня? – спитав Ежен. – Висока, ставна брюнетка з блискучими гарними очима, із стрункими ніжками?
– Атож.
– Залиш нас на хвилину, – сказав Растіньяк, – я його висповідаю, мені він усе розкаже.
– Я піду пообідаю. Тільки будь обережний, не хвилюй його; є ще невелика надія.
– Не турбуйся.
– Завтра вони добре веселитимуться, – сказав батько Горіо, коли вони лишилися самі. – Вони їдуть на великий бал.
– А що це ви сьогодні робили, тату, що так розхворілись, аж у ліжку доводиться лежати?
– Нічого.
– Анастазі приходила? – спитав Растіньяк.
– Так, – відповів Горіо.
– Ну, кажіть же мені правду. Чого вона ще у вас просила?
– Ах, – зітхнув старий, зібравши всі сили для відповіді, – вона така нещасна, моя доня! В Назі немає жодного су після тієї історії з діамантами. Для балу вона замовила гаптовану золотом сукню, яка їй, мабуть, дуже до лиця. А негідниця кравчиня відмовила їй у кредиті, і покоївка Назі заплатила власними грішми тисячу франків за цей туалет. Нещасна Назі, до чого вона дійшла! Мені аж серце краялося. Але покоївка помітила, що Назі попала в неласку в де Ресто, побоялася втратити свої гроші й намовила кравчиню не віддавати сукні, поки не буде заплачено тисячі франків. Узавтра бал, сукня готова, Назі в розпачі. Вона хотіла позичити в мене мої столові прибори й заставити їх. Чоловік вимагає, вона неодмінно пішла на цей бал і показала всьому Парижеві свої діаманти, а то, мовляв, ходить чутка, ніби вона їх продала. Хіба Назі може сказати цьому страховищу: "Я винна тисячу франків, сплатіть їх". Звичайно, ні! Я добре це зрозумів. Її сестра, Дельфіна, буде там у розкішному туалеті. Анастазі не повинна поступатися перед молодшою сестрою. Вона так плаче, бідна моя доня. Вчора я почував себе вельми приниженим, бо не мав отих дванадцяти тисяч франків! Я ладен віддати все своє нікчемне життя, аби тільки спокутувати цю провину. Ось бачите! Я міг витримати все, а коли не стало грошей, це вбило мене. О! Я швиденько причепурився, прифрантився, продав за шістсот франків свої прибори і пряжки, потім заставив на рік свою довічну ренту за чотириста франків готівкою дядечкові Гобсеку. Е! їстиму самий хліб, – цього мені вистачало замолоду, обійдусь і тепер. Зате моя Назі повеселиться ввечері. Вона буде чарівна. Тут, під подушкою, у мене тисяча франків. Мені тепло від того, що під головою в мене є річ? яка втішить мою бідну Назі. Тепер вона зможе вигнати свою підлу Вікторину. Чи ви бачили слуг, що не довіряють своїм панам! Узавтра мені покращає. Назі прийде о десятій годині. Я не хочу, щоб дочки знали про мою хворість: вони не пішли б на бал, стали б доглядати мене. Взавтра Назі мене поцілує, як свою дитину, її ніжність вилікує мене. Адже я міг би витратити цю тисячу франків на ліки, то краще вже я дам їх моїй цілительці, моїй Назі; Принаймні виручу її із скрути. Цим я спокутую свою провину, що забезпечив собі довічну ренту. Моя дочка на дні прірви, а я не маю сили її врятувати. О, тепер я знову візьмуся до комерції. Поїду в Одесу, накуплю зерна – хліб там коштує утроє дешевше, ніж у нас! Правда, вивозити зерно заборонено, але молодці, які пишуть закони, не подумали заборонити вивозити вироби з борошна. Хе-хе! Це я надумав сьогодні вранці. Можна добре заробити на крохмалі.
"Він збожеволів", – подумав Ежен, дивлячись на старого.
– Ну, годі, заспокойтеся, вам не можна говорити, – сказав він.
Коли Б’яншон повернувся, Ежен зійшов униз пообідати. Потім вони вдвох цілу ніч доглядали хворого по черзі: один читав медичні книжки, другий писав листи матері та сестрам.
На другий день у хворого з’явилися сприятливі, на думку Б’яншона, симптоми, але він потребував постійного догляду, який був під силу тільки двом студентам і який, зважаючи на цнотливість літературної моди, краще не описувати. До виснаженого тіла бідолахи ставили п’явки, потім робили припарки, ванни для ніг, усілякі медичні процедури, які вимагали сили й самовідданості обох юнаків. Графиня де Ресто не прийшла, вона прислала по гроші слугу.
– Я думав, що вона сама прийде. Та це краще, вона тільки розхвилювалася б, – сказав старий, мовби радіючи з цього.
О сьомій годині вечора Тереза принесла листа від Дельфіни.
"Чим ви зайняті, друже мій? Невже, тільки-но полюбивши мене, ви вже збайдужіли? У своїх щирих признаннях ви відкрили таку прекрасну душу, що, безперечно, належите до тих людей, які, розуміючи, скільки є відтінків у почутті, навіки лишаються вірними. Ви самі сказали, слухаючи молитву Мойсея: "Для одних – це повторення тієї самої ноти, а для інших – уся безмежність музики". Не забувайте, я жду вас, щоб їхати на бал до віконтеси де Босеан. Уже відомо, що сьогодні вранці король підписав шлюбний контракт пана д’Ажуда, а бідна віконтеса дізналася про це тільки о другій годині. Весь Париж кинеться до неї, як біжить народ на Гревську площу, коли там готується страта. Хіба це не жахливо – дивитися, чи приховає ця жінка свої муки, чи зуміє вона гідно вмерти? Друже мій, я, звичайно, не поїхала б до неї, якби бувала раніше, але в неї, певно, більше не буде прийомів, і всі мої зусилля пропали б марно. Я зовсім в іншому становищі, ніж усі. Крім того, я їду туди і заради вас. Чекаю. Якщо ви не будете тут через дві години, то не знаю, чи пробачу вам таку зраду".