– Гляньте, наче одружені, – зауважила товстуха Сільвія. – Сьогодні вони вперше пішли удвох. Обоє такі сухоребрі, що тільки б черкнулися – і посипалися б іскри, як із-під кресала.
– Шкода шалі мадмуазель Мішоно, – засміялася пані Воке, – загориться, як губка.
Повернувшись о четвертій годині вечора, батько Горіо побачив при світлі двох чадних ламп Вікторину з червоними від сліз очима. Пані Воке слухала розповідь про невдалий ранішній візит. Панові Тайферу набридли домагання його дочки й старої пані, і він прийняв їх, щоб порозумітися.
– Люба моя, – казала пані Кутюр вдові Воке, – уявіть собі, він навіть не запросив Вікторину сісти, і вона весь час стояла. Мені ж він сказав без гніву, зовсім спокійно, щоб ми більше не завдавали собі клопоту ходити до нього і що панночка, – він навіть не назвав її дочкою, – шкодить сама собі, набридаючи йому (один раз на рік, от потвора!), що взяв Вікторинину мати без посагу, а тому дочка її не може ні на що претендувати; одне слово, казав такі жорстокі речі, аж бідна дівчина розплакалась. Вона впала до ніг свого батька й мужньо заявила, що без нарікань коритиметься його волі, а прийшла тільки заради матері і благає його прочитати заповіт нещасної небіжчиці. Вона витягла листа, подала йому й почала говорити найпрекрасніші, найзворушливіші слова, – не розумію, де вони в неї бралися, мабуть, сам Бог промовляв її устами; бідолашна дитина говорила так натхненно, що, слухаючи її, я плакала, як дурна. А знаєте, що робив цей нелюд? Він обрізав собі нігті, потім узяв листа, змоченого слізьми бідної пані Тайфер, і, сказавши: "Все ясно", – кинув його на камін. Він хотів підвести дочку, але Вікторина цілувала йому руки, а він їх виривав. Чи ж це не підлота? А той бовдур, його син, увійшов і навіть не привітався з сестрою.
– Які звірі! – мовив батько Горіо.
– Потім, – вела далі пані Кутюр, не звернувши уваги на вигук старого, – батько й син розпрощалися з нами, бо в них, мовляв, якісь невідкладні справи. Оце такий був наш візит. Принаймні пан Тайфер побачив свою дочку. Не знаю, як він може її зрікатися, – вони схожі, як дві краплі води.
– Один по одному сходилися пансіонери – прихожі й пожильці, – вітались і говорили одне одному дурниці, що їх серед певних верств паризького товариства вважають за дотепи; основа їх – якесь безглуздя, а вся сіль – у жесті й інтонації. Цей своєрідний жаргон невпинно змінюється. Жарти, що породжують його, ніколи не живуть більше як місяць. Політична подія, судовий процес, вулична пісенька, вихватка актора, – все служить поживою для цієї гри дотепів, яка полягає головним чином у тому, щоб на льоту піймати кинуті думки чи слова і відбити їх, як ракеткою відбивають воланчика. Недавній винахід – діорама, яка давала можливість досягти більшої оптичної ілюзії, ніж панорама, породила в майстернях деяких художників манеру додавати до всіх слів закінчення "рама"; один молодий художник, що бував тут, прищепив цю манеру, ніби плодоносний пагінець, до "Дому Воке".
– Ну, пане Пуаре, – сказав музейний службовець, – як ваше дорогоцінне здоров’ярама? – І, не чекаючи відповіді, звернувся до пані Кутюр і Вікторини: – Пані, ви чогось засмучені?
– Чи не час обідати? – гукнув Орас Б’яншон, студент-медик, приятель Растіньяка. – Мій шлунок опустився usque ad talones[6].
– Надворі страшенна холодрама! – сказав Вотрен. – Ану, посуньтеся, батьку Горіо! Ви затулили своєю ногою всю грубу!
– Вельмишановний пане Вотрен, – сказав Б’яншон, – чому ви кажете "холодрама"? Це помилка, треба "холоднорама".
– Ні, – зауважив музейний службовець, – треба казати холодрама, бо кажуть – мелодрама.
– Ха-ха!
– А ось і його вельможність маркіз де Растіньяк, доктор кривознавства, – вигукнув Б’яншон, хапаючи Ежена за шию й стискаючи її так, ніби хотів його задушити. – Гей! Всі сюди! Гей!
Мадмуазель Мішоно ввійшла тихенько, мовчки вклонилася, мовчки сіла поруч трьох жінок..
– Я не можу без дрожу дивитися на цього старого кажана, – прошепотів Б’яншон Вотренові, показуючи на мадмуазель Мішоно. – Я вивчаю зараз систему френології Галля, і мені здається, що Мішоно має Іудину гулю.
– Ви, пане, мабуть, були знайомі з ним? – спитав Вотрен.
– А хто з ним не зустрічався? – відповів Б’яншон. – Слово честі, ця бліда стара діва схожа на тих довгастих черв’яків, що кінець кінцем сточують цілу балку.
– Це означає, мій молодий друже, – сказав Вотрен, пригладжуючи баки, – що
Троянда прожила, як всі троянди,
Один-єдиний день…
– Ага! Ось і знаменита супорама, – вигукнув Пуаре, побачивши Крістофа, що поважно ніс супницю.
– Пробачте, пане, – заперечила пані Воке, – це суп з капустою.
Юнаки зареготали.
– Попався, Пуаре!
– Пуаретик попався!
– Два очка матусі Воке, – сказав Вотрен.
– Чи звернув хто увагу на туман сьогодні вранці? – спитав музейний службовець.
– Це, – відповів Б’яншон, – був шалений, небувалий туман, похмурий, меланхолійний, гнітючий, задушливий, безпросвітний, як Горіо.
– Горіорама, – сказав художник, – бо нічогісінько не було видно.
– Гей, мілорде Гуоріотт, тут мова йде про вас.
Сидячи в кінці столу, біля дверей, якими вносили страви, батько Горіо підвів голову і за давньою звичкою комерсанта, яка іноді прокидалася в ньому, понюхав шматок хліба, що лежав у нього під серветкою.
– Ну, що там? – уїдливо гукнула до нього пані Воке; голос її заглушив гомін та дзенькіт ложок і тарілок. – Хліб, по-вашому, поганий?
– Навпаки, пані, – відповів Горіо, – хліб випечений з етампського борошна вищого гатунку.
– Як ви це взнали? – спитав Ежен.
– Видно з білості й смаку.
– Смак ви, мабуть, відчуваєте носом, – мовила пані Воке, – адже ви нюхаєте хліб. Ви стаєте такий ощадливий, що скоро знайдете спосіб харчуватися кухонними пахощами.
– Візьміть тоді патент на цей винахід, – крикнув музейний службовець, – наживете силу грошей.
– Облиште, він це робить, щоб переконати нас, ніби він справді був вермішельним фабрикантом, – озвався художник.
– Виходить, у вас не ніс, а реторта, – зауважив знову службовець музею.
– Ре?.. що? – спитав Б’яншон.
– Ре-шето!
– Ре-бро!
– Ре-мінь!
– Ре-зеда!
– Ре-сторан!
– Ре-ванш!
– Ре-гіт!