— Тю! — обізвався з екскаватора Андрій. — У неділю ж був. Я ж йому яму під гараж копав. І піску завіз. Ми ще з ним підвечеряли добре.
— Значить, або у понеділок, або вчора… Професорша у міліцію подалася заявляти.
— А яких він наук професор? — спитав тато.
— Не знаю, — знизав плечима Захар Антонович. — Якихось древніх. Але дуже тямущий дядько. Що не спитай — усе знає.
— А як його прізвище?
— Барабаш.
Женя й Вітасик так і вклякли, роти пороззявляли. Барабаш!
І тут здаля почувся дзвінкий дівчачий крик:
— Діду! Професор знайшовся!
По вулиці швидко мчала до них на велосипеді якась дівчинка. Під'їхала й різко загальмувала.
— Де? — спитав її Захар Антонович.
— На кладовищі, — одним духом випалила вона.
— Тю! — знову вигукнув Андрій. Інші лише перезирнулися.
— Він що?.. — Захар Антонович не договорив.
— Та ні, ні! — вигукнула дівчина. — Живий! Тільки непритомний. І весь землею перемазаний. Ми так злякалися. Думали, мрець із могили виліз. Професорша його вже в лікарню повезла.
— Так вона ж у міліцію поїхала.
— Ні, не встигла. По телефону з кимось довго балакала.
— А чого це тебе на кладовище погирило? — суворо спитав Захар Антонович.
— А ми там у піжмурки гуляли, — зиркнувши на хлопців, шморгнула носиком дівчинка.
— Знайшли місце для гульні, — буркнув Захар Антонович. — Професор що — поранений?
— Крові наче не видно, тільки на лобі ґуля здоровенницька.
— Хтось, значить, вклеїв… Хоча того професора не так просто з ніг звалити. Він і сам може… Показував мені прийоми — ногою з голови шапку збиває.
— У-шу? — усміхнувся тато.
— Ага. А ви звідки знаєте?
— Теж трішки займаюся.
Побалакали ще трохи, і Захар Антонович пішов. Онука його, яку звали Галочкою, перегнавши діда, помчала на велосипеді. Андрій завів екскаватора і продовжив свої артистичні вправи з риттям траншеї. Та хлопці інтерес до цього вже втратили. Забравшись у бур'яни, Женя й Вітасик схвильовано зашепотіли.
— Ну, як це тобі подобається? — аж захлинався Женя Кисіль.
— Думаю, що тут щось є, — дрібно кивав головою Вітасик Дорошенко.
— Барабаш! Це ж треба!
— Весь у землі… Значить…
— Значить, був там…
— Де?
— У льоху.
— Як?
— Не знаю…
— Слухай, може, він винайшов спосіб пересування людини під землею.
— А хто ж його по голові вклеїв?
— Не знаю.
— Але — Барабаш! Це не може бути простим збігом, випадковістю. І зникнення продуктів із льоху, і кафе, і…
Загадковий професор Барабаш схвилював хлопців не на жарт.
Розділ XV
"Сищики" і "розбійник"
— Просто не знаю, що й робити… — зітхнув капітан Попенко. — Нещасна жінка. Через сина, алкоголіка й наркомана, на трьох роботах прибиральницею працює. Той усе пропиває. Б'ється вона, як риба об лід. А тут з'являється Гугнявий, вмовляє її, пропонує за кожну стару спідницю, за сорочку, яку носила ще якась кріпачка за часів Тараса Шевченка, такі гроші, наче то наймодніша сукня з паризького салону Діора. І вона спокусилася. Злочин? Звичайно. Але спровокований негідником. Свідків нема. Негідник, звичайно, відмовиться. Бо це справді безглуздя — платити такі гроші за дрантя, яке має лише наукове етнографічне значення. Це не ікона, яку можна продати за кордон.
— Але там іще були, кажеш, якісь жіночі прикраси, коралі, намисто, сережки… — сказав капітан Горбатюк.
— Та то все теж особливої цінності не має. Саморобки з камінців, так званих самоцвітів, з дерева, з міді. Дорогоцінних металів нема, діамантів теж.
— Дивно. Нащо це все Гугнявому? Судячи з опису, це звичайний рецидивіст, бандюга, до колекціонування ніякого стосунку не має.
— В тому-то й справа.
— Ти гадаєш, це той самий глухонімий, про якого говорили співробітниці музею?
— Безперечно, — кивнув Анатолій Петрович. — Словесний портрет збігається повністю.
— Отже, він видає себе за глухонімого. Очевидно, для того, щоб приховати свій природний недолік. Говорить лише тоді, коли не говорити не може, коли треба спілкуватися.
— Ти вважаєш, що це той самий Гугнявий, що дзвонив Ірі Іващенко?
— Можливо, й той, — припустив Степан Іванович.
— А на Мадам Дисконт ти так і не вийшов?
— Поки що ні. Єдиний, хто її знає в обличчя, — це Забарило. А він категорично відмовляється допомагати. Адреси, каже, не знає, телефону не знає і взагалі не хоче бути стукачем…
— Примусити, певна річ, не примусиш. Не ті часи… Але ми відволіклися від Гугнявого. Сьогодні ввечері прибиральниця Фрося має з ним зустрітися.
— Що?! Коли?
— Через сорок хвилин.
— Де?
— У Ботанічному саду.
— То чого ж ти мовчиш?
— А я не мовчу, — усміхнувся капітан Попенко. — Я тому й зайшов до тебе у райвідділ. Ти ж у Ботанічному саду не був, по-моєму, років три.
— Але у мене ж… робота, — капітан Горбатюк показав на розгорнуті папки справ на столі.
— Робочий день давно закінчився. Бамажки можна порозкладати й потім. А тут справа оперативна. А хто у нас найдосвідченіший опер? Капітан Горбатюк.
— Ну, гаразд. Ходімо. А то й справді він тебе ще пристукне там, а я буду винен.
У Ботанічному саду було багато затишних, безлюдних куточків. Один із них, маленьку алейку у яру з кількома лавицями, й облюбував Гугнявий для зустрічей із прибиральнице Фросею. У найсонячніший день тут завжди були морок і прохолода. На схилах яру росли велетенські ясени і клени, а під ними густі кущі. У тих кущах і причаїлися капітани.
— Чого тільки не буває в житті… — шепнув капітан Горбатюк. — Ти пам'ятаєш?
— Аякже, — пошепки відповів Попенко.
Цей яр і ці кущі вони пам'ятали з дитинства. Вони мешкали тоді неподалік від Ботанічного саду, "Ботаніки", як вони його називали. І ще школярами-однокласниками цілі дні пропадали тут. Та й не дивно. Тут справжнє роздолля для хлопців. Взимку каталися з гір на лижах і санчатах, влітку гралися в різні ігри, найчастіше у сищиків-розбійників. Чи думали вони тоді, що саме тут доведеться їм вистежувати справжнього "розбійника"-злочинця?..
Сюди не долинали звуки міста, лише гомоніло у шалині птаство.
Прийшла прибиральниця Фрося. З торбою, як і домовилися, — наче принесла ще якусь старовинну сорочку. Сіла на лавці, розгорнула книжку, мовби читає, — відпочиває.
І потяглися довгі, тягучі хвилини чекання.
Минуло півгодини.
Гугнявого не було.