– Давай їсти! – Клала на стіл хліб. Так само Орехта відрубував: – Лежи… Тихо! – І мовчки лежала Ганна.
А вдень чужа Ганна. Орехта вдень чужий. Мовчки все. Сіра вдень Ганна. Що з Ганни вдень, коли ноги в кізяках і червоні. Заробиться, чорт – волосся розпатлане, піт на морді. Не вмиється.
Орехта йшов з комнезаму. Зупинився біля Сашкиної хати і патиком постукав об тин. Собака загавкав і кинувся до Орехти через тин. Викликає Сашка ходою. Коли йшла, ноги порівнював Сашчині та жінчині. Очима у вічі пильно.
– Була? – спитав.
– Була, – відповіла, очи великими зробила. Кепкувала наче з Орехти. – Вицарапав ти собі жінку.
– Погана?
– Не погана, а якась дурна. І поговорити не дала. Ха! Ха! Ну й жінка! Хоче Орехтиного заводу оставити! – кінцем хустки бавилася манливо.
Орехта вус вкусив.
– Значить, не вийшло? – спитав.
Сашка солодко губу скривила і махнула рукою.
Орехті в груди вкусило. Думки чирконулись одна об одну. Мовчав і дивився на Сашку, а вона очима сірими бісиків пускала.
– Зайдеш увечері? – спитав. – Коли світло погасне, сховаєшся за клунею, може, помогти прийдеться. По-домашньому зробе сучка, коли у город не хотіла. Будеш?
– Буду, – відповіла Сашка.
Ганна боялася заговорити до Орехти. Скажи слово, коли такий він – по пиці лясконе. Лясконе – боляче буде, а може, ні. Дивлячись, на думці було що. Іноді було так, що вдаре, а не болить щока. В грудях тільки пече дуже. Плакати не від болю хочеться, а того, що жалко себе якось…
Сама насипала їсти і сіла біля краєчка стола. Вечоріло. Хтось спутав ноги вітром. Тому тихо. Знала, що Орехта мовчить-мовчить, а потім скаже страшне. Скаже, у вічі зелено як змій гляне, не моргне. Візьме за руку і поведе. А вона піде слухняно, наче коняка за поводом. Піде і вилізе на бантину по драбині. (Орехта ще зранку драбину налагодив.) Очи заплюще, стрибне. А завтра не буде дитини. Може, і вдруге не буде. І може, ніколи не буде. Не буде. А тепер є. Є! Є! Жива! Є так само, як є серце в грудях, в жилах кров, мозок у голові. Є, як повне зерно в колосі, в літо з дощами майськими соковитими, цілющими. І стало шкода її, як самої себе. Хай вдарить. Ну да, хай вдарить! Боляче хай. По носі, по щоці, все одно, може, перекипить і змовчить. Слова не скаже. Вдарить – перегорить, а вона заплаче так, що буде багато сліз солоних баб’ячого життя – муки втіха гірка. Тоді пожаліє, може.
Одсунулась, так, щоб захистити живіт, а обличчя близько до Орехти. Надувалися жилки на лобі і шиї, обличчя червоніло. Не дихала навмисне. А коли не було сили держати повітря у грудях, із зусиллям останнім процідила:
– Ти нащо підіслав? Га?..
Орехта не чекав. Скреготнув зубами. Щелепи зціпив, аж гульки на щоках. Що робити, не знав. Тоді Ганна підвела ближче обличчя і сказала голосно:
– Нащо Сашку підіслав, питаю? Чого за спідницями бігаєш? Бабій! – кинула в вічі, а сама очима жерла.
Орехті "бабій" – по щоці рука мокра баб’яча. Щосили вдарив Ганну в лице. Голову Ганна – на стіл, крови каплі коралами на спідниці полотно. За косу крутнув, головою до стола притулив міцно. Сказав:
– Смотри. Гавкатимеш, голову об піч розвалю. Знай…
З хати вийшов. Коли стемніло, Орехта був надворі, аж поки у вікні не побачив світло. Виплакалася Ганна.
У садку за клунею майнула постать, зашаруділа м’яко. Знав хто. Свиснув, тихо підійшов. У темінь.
– Ти – Сашка?
– Я, – пошепки, злякано.
– Посидь.
При Сашці не можна було осоромитись. Увійшов у хату, до Ганни тихо, мов звір підійшов. Ганна дивилася і вгадувала, чи жаліти йшов, чи до бантини гнати. Бо в плечах – камінь, у вічі не дивиться, а за руку легко взяв, м’яко, наче до ліжка вести.
– Ходім, – сказав холодно.
– Куди? – спитала, хоч знала.
– Ходім, – сказав.
– Куди? – спитала.
– Ходім! – ревнув.
– Ляжем спати, Орехта. Ляжем, – попросила, а очи на жменю Орехтову дивляться. Руки повисли над животом. В очах жах – з глибини синій.
Скипів. Ногою тупнув, аж стулилась Ганна.
– Ходім, говорю.
Руку крутнув. На коліна стала. Ойкнула.
– Болить, – простогнала. – Болить… Ой, болить же…
Дужче крутнув і поволік за собою. Тоді Ганна борсатися почала.
– Не піду. Ой, не піду… Мамо.
– Не підеш? Га?
– Не піду.
Ногою по ногах вдарив. З сіней – батіг. Пужалном по голові, животі, ногах. Застогнала, встала, пішла.
– Дитина, моя, любая. Мамочко, моя рідная. Ох, матінко, якби я знала…
У клуні Орехта сказав:
– Лізь по драбині.
Ганна полізла. Орехта каганця засвітив.
– Може, злізти… – прошепотіла. Тремтіла так, що зуби цокотіли.
– Стрибай, чорт…
Очі заплющила. На бантині, нікчемна, зібгалась. Спідницею голі ноги затуляючи судорожно. Стрибнула, ойкнула, на землі розпласталась, розхристана. Зігнулась потім, перевернувшись із стогоном. Руки – до живота. Орехта бачив, що падала спиною.
– Ну, от і все. Виплюнеш завтра. Іди.
Але Ганна встати не могла.
На руки підняв і одніс у хату.
Коли увійшла Сашка, Ганна лежала жовта із заплющеними очима і ледве дихала.
"Одсапається", – подумав Орехта і глянув на Сашку.
Сашка, замислившись, дивилася на Ганнину голову розпатлану, і вгадувала, чи бачить її Ганна.
– Високо бантина? – спитала.
– Як в клуні.
– Покаж… Може, дуже високо.
Коли увійшли у клуню, Сашка рукою хотіла торкнути бантини.
Орехта світло потушив. Рука у Сашки тремтіла. Звалив на солому.
Ганна лежала у хаті жовта. Волосся злізло на око. Живіт випинався великий. По спідниці лазили сонні мухи.