Та раптом мимохідь з'явилася інша думка:
"А що, коли млин відберуть? Не Карпо і не Марія, а вони, оті різні Рубани, та Шульги, та Олійииченки, та Яроші? Недарма лазили вони у крижану воду машини рятувати... Не для нас, певне, рятували. Я знаю, інші в них плани!" Серце Прохорове наливалося безсильною злістю на тих людей, які рано чи пізно, а, мабуть, спробують посягнути на його добро, на його багатство.
"Ось тоді може й Карпо мені пригодитись. І Жигай правильно радить... Треба миритись... Може, таки й справді колись він мені у пригоді стане".
Йти до хати зараз не хотілося, щоб не бачити ненависного йому Карпа. І Прохор попростував до саду й почав там оббирати на гілках сухе скручене листя з майбутньою гусінню. І вже в думках Прохора були не млин і не Карпо, а Зінька.
Він рідко тепер бачиться з нею, і винна в тому ота Ольга Ярош. Вони стали майже нерозлучні подружки. їх можна було бачити на гулянні тільки вдвох. Разом вони порались по господарству, разом читали книжки, разом ходили до комсомольського клубу, і чув Прохор, що Зінька брала участь у виставі, але, на жаль, він не бачив тієї вистави, і похвала інших людей неприємно його вражала.
"Була молодиця як молодиця,— думав він,— а ця Ольга не на той шлях її навертає. Для чого їй книжки читати та якісь там кумедії показувати? Ні до чого те все Зіпьці..."
Якась сила підсвідомо вабила Прохора до молодиці. Він ладен все їй простити, аби тільки бачитися з нею, дивитися па неї, цілувати, як цілував він її на засніженій стежці.
"Заважає мені оця комсомолка. Коли б не вона, я б частіше зустрічався з Зінькою".
Та він безсилий був щось тут вдіяти.
"Побачуся з Зінькою — спитаю, чи довго житиме у слободі ота подружка? Добре, коли б вона швидше виїхала звідси".
На ґанок вибігла стривожена мати й закричала, побачивши сина:
— Ой Прохоре, швидше йди до хати!
— Що там, у хаті? — сполошено перепитав, глянувши на зблідлу матір, а в серце йому аж кольнуло: "Невже помер?"
Чомусь саме ця думка після розмови з тестем майнула у Прохора, і він навіть розгубився.
— Кажіть, що з батьком?
— Безпам'ятний... Схопився з ліжка... Швидше, бо сам Карпо, мабуть, не впорається з ним. Допоможи!
Прохор ускочив до хати.
Посеред кімнати, в самій білизні, високий, з розкошланим волоссям, з безтямним поглядом від внутрішнього жару, хворий виривався з Карповпх рук, кричав:
— Зі мною важко вам боротись. Розчавлю! Де сокира?.. Дай мені сокиру, я голови повідрубую. Нема сокири? Ножа давай!
— Тату, заспокойтеся! Тут всі свої... тут тільки рідні. Хіба ви не бачите?
— Які свої? Немає в мене нікого своїх... Всі ви — мої вороги... Ножа давай!
Разом з Прохором ледве поклали його в постіль. Заспокоївся він на якийсь час, а тоді знову заметався в ліжку:
— Вода, Прохоре... Пропаде... Тягни мішки!.. Та не той береш, не той... Криги не бійся! Крига розтане...— і затихав.
— Може, знову лікаря гукнути? — непевно запитав Карпо. Він уже двічі його привозив до хворого. Якесь питво дав. Та хіба його напоїш тими ліками, коли він зціпить зуби, рветься з рук, шалено кричить:
— Не дамся вам! Ніколи не дамся! Геть від мене! Геть!.. Всі ви — боягузи!
І зараз ось вій лежить гарячий. Дружина змочує в холодній воді рушник, прикладає йому до лоба.
Удень ще нічого, а вночі, коли всі сплять, Шумейко іноді схоплюється з ліжка, страшний у своїй безтямності, лізе до ікон, кричить, комусь погрожує, і в такі хвилини його заспокоює тільки Ганна Федорівна, що невідступно сидить, дрімаючи, біля хворого аж до світанку.
Одного разу він схопив її за горло сильними руками й почав душити:
— Гадюко! Піймалася!.. Це ти, ти хочеш млин у мене одібрати? Ти!..
Ганна Федорівна не могла тоді ні крикнути, щоб розбудити дітей, ні вирватись з цупких чоловікових пальців. Ллє сталося так, що рантом ослабіли в нього руки, і він упав на підлогу, кволий і безпомічний, мов дитина.
Тепер уже вночі Ганна Федорівна зовсім не дрімала, боячись, що в гарячці він знову може накинутись на неї зненацька й задушити або вбити.
У хаті з тієї ночі ховали ножі, сокиру, виделки... Кожного дня хворого свата навідував Жигай і кожного разу радив кликати попа.
— Шкоди ж йому від того ніякої, а маслосвяття може посо-бити. Господь бог милосердний, і щедроти його незліченні.
Та проти цього заперечував Карно Нехльода:
— І що ви говорите, свате? Тут наука потрібна медиципсь-ка, а не опіум народу. На всю слободу хочете, свате, мене, комуніста, знеславити... З попами, мовляв, знаюся...
— Не до тебе ж покличемо — до Аркадія Павловича.
— Все одно. Я в цій хаті живу, на мене тінь упаде.
^ Схилялася на Жигаєву пропозицію тільки Ганна Федорівна, бо вона вірила в бога, потай від зятя молилася вдома і навіть ходила щонеділі до церкви.
Жигай уже домовився про це з отцем Гаврилом. Перед світанком у хворого відбулася криза, йому стало легше. Посвітлішали очі, тільки був він дуже кволий і мокрий від поту.
— Ти впізнаєш мене? — запитала змучена й заплакана дружина, дивлячись йому в змарніле обличчя. Він, глянувши на неї, мотнув злегка головою і заплющив очі.
На ранок стало краще. Спраглий язик промивала Ганна Федорівна борною, радіючи, що тяжка хвороба переборена і чоловік тепер житиме.
Годині об одинадцятій, коли Карпо Нехльода був уже на роботі, Жигай привів попа. Хворий спав, але сват порадив його розбудити.
Розбудили.
В очах Аркадія Павловича спалахнув страх, коли він побачив у кімнаті попа, але те все видалось, мабуть, йому сном, бо він знову заплющив очі.
Отець Гаврило почав читати молитви.
Хворий Шумейко знову розплющив очі, пильно глянув на священика, прислухаючись до молитовних слів, і в очах його все виразнішим ставав неспокій та страх.
А коли піп підійшов до ліжка, простягнув срібне розп'яття для поцілунку, брови хворого суворо нахмурились, з великим зусиллям підвелася квола схудла рука і вдарила по хресту.
— Геть!
Піп злякано відсахнувся.
— Про-же-ніть його... попа... Я не збпра... умира...
Крізь шибки вікон світило сонце і зазирали кучеряві, в густому вбранні перших молоденьких листочків, рясні віти жовтої акації.
Надворі буяла весна.
Розпускалися перші вінчики старої яблуні. Духмяні пахощі цвіту вривалися крізь розчинене вікно до хати, сповнювали її свіжістю, владно нагадуючи про весну. Ще не вся яблуня в цвіту. Ще є багато рожевих бруньок, що розпустяться на день-два пізніше, але вже й зараз тут невгамовне гудіння бджіл: вони в'ються над рожевими бутонами, сідають на ніжні пелюстки і, припорошені золЬтавим пилком, п'ють солодкий нектар.