— Ніхто... Ніхто не хоче... Значить, хай гине моє добро. Нікому не жаль,— і раптом пройняв його небувалий гнів: — Геть звідси! Геть з моїх очей, боягузи! Непотріб! Жебраки! Геть! — І він, оскаженілий, спинив свій погляд на синові.— Прохоре, ходімо! Наше добро... ми й рятувати його будемо.
— Як? Без човна? — перепитав, вагаючись, Прохор, і батько відповів:
— Пізно тепер про човен думати. За мною! — І, вихопивши з рук наймита ліхтар, він першим шугонув у крижану воду, а слідом за ним, не сміючи ослухатись батьківського наказу, пішов і Прохор.
Захлюпотіла вода. Затремтіли, заколивались жовті відблиски на каламутній поверхні.
За ними стежили слободяни. Хтось із них, зітхнувши, промовив:
— Що то робить з людьми жадність. Бач, як вони своє добро оберігають.
Не розходились, спостерігаючи, як старий Шумейко відімкнув замки, як обоє вони — батько й сип — зайшли в середину млина. Прохор почепив гасовий ліхтарик на стіні, і світляна смужка косяком упала на воду проти розчинених навстіж дверей.
У млині, паче мильна піна, плавала крупчатка: з не закритих вчасно ящиків, крізь проламані дошки в стіні і через двері її виносило на подвір'я, і там, змочені дощем, білі шматки тіста повільно кружляли собі, доки не потрапляли в загальну течію річки.
Старий Шумейко, швидко зорієнтувавшись, сильними руками схопив мішок з борошном, згарячу виважив його собі на плечі і по дерев'яних східцях виніс на другий поверх.
Те саме зробив і Прохор.
А біля воріт, мов заворожені, все ще стояли слободяни; стояли під дощем, чогось ждали, наче зараз мусила трапитися у млині якась надзвичайна подія. Вони не почули навіть, коли до них підійшли Роман Петрович Рубан з Єгором Шульгою.
— Хто там? Хто засвітив вогонь? — запитав механік, дивлячись на розчинені двері млина, звідки пробивалося тьмяне світло ліхтаря.
— Та хто ж — хазяїн... Жадність їх погнала туди... Здоров'я свого не бережуть.
— А ви?.. Ви чому тут стоїте?
— А що ж нам, теж у крижану воду лізти? Ми дивимось.
— Міашини там дорогі. Машини рятувати треба. Ми оце тільки зараз про таке лихо дізналися.— І Рубан перший, а за ним, не вагаючись ні хвилини, пішов у крижану воду Єгор Шульга, а за Єгором рушив з вірьовками наймит Семен.
— Все одно мокрий я з голови до ніг,— сказав він,— то чому б і справді Рубанові не допомогти? Млином, мабуть, все ж народ володітиме, а для народу можна постаратись.
— Самі для себе мусимо,— озвався ще з гурту якийсь голос.— Хазяйське борошно пропаде — чорти хазяїна не візьмуть, а зіпсуються машини, де їх дістанеш потім?.. Я теж іду.
— Коли ти, куме, йдеш, то і я від тебе не відстану.
Хлюпотіла вода під ногами слободян, ніхто вже не думав про хворобу й простуду — всі йшли слідом за Рубаном, щоб допомогти йому врятувати від псування машини. А небо було похмуре й чорне, і з того неба не перестаючи все сіяв і сіяв перший весняний дощ.
У кімнаті ходили навшпиньках, розмовляли пошепки:
— Ну як? Гірше йому стає?
— Тихше... ради бога...— застережливо попереджала всіх змучена безсонними ночами Ганна Федорівна.— Він, здається, заснув.
На ліжку, гарячий і безпам'ятний, лежав Аркадій Павлович, а біля нього стояли син і зять з своїми дружинами.
Тихо до кімнати увійшов Севастян Жигай, став поряд з дочкою,— дивився у схудле сватове обличчя, особливо на його загострений, як у мерця, ніс, на запалі в орбітах очі, а тоді зітхнув і порадив:
— Бачу, треба отця Гаврила кликати. Нехай відправить маслосвяття, бо вже, мабуть, зосталися лічені дні...
На нього з докором глянула сваха:
— І що ви говорите? Як у вас повертається язик отаке вимовляти?
— Що ви, тату? — невдоволено позирнула на батька Віра.— Хіба ж можна про це навіть думати? Одужає наш батько.
— Звичайно, одужає, бо він іще не старий.
— Може, може, й одужає,— говорив Жигай, хрестячись, немов над покійником.— Такий здоровий був чоловік, а дивись, як його крижана вода звалила.
— Ідіть... Він спатиме,— сказала мати, щоб припинити неприємні для неї розмови.
Всі вийшли.
— Ну, оце я провідав свата, хай йому здоров'я повернеться, та й піду, бо треба за хазяйством доглянути, і в пивній торгувати. Піду,— говорив Жигай, шукаючи свою шапку.
Попрощавшись з усіма, він мигнув оком зятеві: "Вийди, мовляв, з хати, щось сказати хочу". Прохор вийшов. На ґанку Жигай, примруженими очима оглядаючи зятя, почав йому радити:
— Я більше за тебе, Прохоре, живу на світі і досвід маю більший, отож хочу тебе попередити, щоб ти не прозівав,:. Щоб часом Карпо тебе не випередив у цьому ділі.
— Про що ви говорите? Не доберу,— сказав Прохор, справді не вгадуючи потайних намірів тестя.
— Отож і кажу, щоб уже ти зараз клопотався. Помре батько — таке добро, таке багатство лишається. Треба вчасцо до своїх рук прибрати, бо можуть інші добром поживитися раніше від тебе. Знай, люди, мов ті собаки, одне в одного ладне кістку з рота видерти. Остерігайся... Нікому не довіряй. Думай тільки про себе. Он мій Матюша розказує — приїхала з Харкова комсомолка Ольга Ярош. Ти її, мабуть, уже бачив. Рубан їй притулок дав. Завзята дівка! Навіть підкопується під нашого Матю-шу. І я бачу — він її боїться. Матюша хоч і не каже мені про це, та я сам все помічаю — боїться. Отака може й до вас, Шу-мейків, добратися, людей на це діло підбити, забрати млин. Отож я раджу тобі, Прохоре: все хапай сам, доки не пізно, все прибирай до своїх рук, бо можуть хапонути інші.
— Хто? Хто це посміє зробити? — запитав Прохор, нерву-ючись.— Адже спадкоємцем всього майна лишаюсь я?!
— Е, ні. Є ще Марія в тебе, сестра твоя... Вона теж спадкоємиця. Карпо за неї горою стане.
— Карпо? — І очі в Прохора одразу палилися гнівом.— Ось що я дам Карпові! — І Прохор показав дулю.— Хап тільки щось з батьком трапиться — я Псхльоду одразу з хати викину, мов приблудну собаку.
— Важкенько буде викидати. Нехльода — начальство. Може, й не треба про це думати, а треба все робити лагідненько, не поспішаючи, обдумавши та порадившись зі мною. Про Карпа ми ще з тобою поговоримо. Ну бувай, сину, жив-здоров! Я ще навідаюсь... І про Ольгу не забувай. Дізнайся, чи надовго вона до нас. Спокою не буде від неї. Я так бачу, що тій Ользі не місце в нашій слободі. Порадь Зіньці — нехай її спровадить туди, звідки приїхала. А то вже чув я між людьми, як Рубай її розхвалює, каламутить народ, па підтримку їй стає. Про це й Матюша мені розказував. На все зважай, Прохоре. Ну пішов я, пішов, бо вже мені час пивну відчиняти. Ти ж не забувай того, що раджу, не забувай...— І він подався до хвіртки, а на ґанку стояв Прохор, дивився тестеві вслід, думав: "Ні, не прибере мого добра Карпо Нехльода. Руки короткі. А Марії дам те, що сам захочу. Перший, основний спадкоємець я! І млин буде мій! І хата моя, і все добро тут моїм стане!"