"Що мені робити? Чим привернути Прохора? Не діють чари, не діє зілля наговірие, бо як ходив раніш, так і зараз ходить до неї, до змії лютої, до розлучниці Зіньки. Боже,— зверталась вона до образів, освітлених вогником синенької лампадки,— допоможи, одверни його від неї, приверни до мене... Свічки ставитиму, молитимусь тобі щодня, славитиму тебе, доки житиму на світі. Допоможи!"
В цю хвилину найбільшого неспокою до спальні увійшов брат Матюша.
— Лежиш?
— Чого тобі? — втомлено промовила Віра.
— Отож я й кажу — лежиш собі, а того й не знаєш, що твій чоловік, Прохор твій, обіймає зараз Зіньку на горі. Сам бачив. На власні очі бачив...
Віра немовби скам'яніла. Безтямними очима дивилася на брата, нічого не говорячи йому, нічого не розпитуючи.
— Ти що, хіба не чуєш, що тобі кажу?
— Чую,— вимовила якимсь глухим, неприродним голосом.— Іди... Залиш мене!
Матюша, здивовано знизавши плечима, вийшов. Віра підвелася з ліжка. Кілька секунд дивилась на лампадку безтямним поглядом.
— Ти бачиш... Не винна я... Вона моє життя розбила. Вона... вона! — І Віра похапцем стала одягати плаття, застібати ґудзики на грудях, а вони чомусь не потрапляли в петельки, вислизали з рук, мов живі й прудкі створіння.
— Боже, прости мені, але я не можу так жити... Не можу далі так мучитись. Ти ж бачиш. Ти знаєш все, господи!..
Брата в хаті не було. Куди він пішов — Віра не знала. Та й не про нього думала вона в цю хвилину одчайдушної рішучості.
— Треба кінчати, а потім що буде, те й буде. Несила моя отаке далі терпіти.
Віра виходить з хати, сторожко пробирається тихим подвір'ям до хліва... Гарячі руки її шарудять у свіжому сіні й виймають з потайного місця невелику пляшечку. Кілька секунд Віра дивиться на неї вагаючись:
"Господи! Що я роблю? Невже мій розум помутився? Невже я божеволію?"
Вона ладна була вже поставити страшну рідину назад, але в цю останню мить знову постав перед її очима образ Зіньки.
— О проклята! — вимовляє Віра, ховаючи пляшку під хустину.
Ніщо тепер не спинить Віриного наміру. Нездатна молодиця зараз щось роздумувати чи стримувати себе. Сліпа злоба й невгамовані ревнощі, мов нестримна буря, женуть її з рідного подвір'я туди, де милуються Прохор із Зінькою.
"Тільки б застати їх, побачити, і щоб вони теж побачили мене... А далі... далі вже я знаю, що слід робити, як діяти".
Не відчуваючи під собою ніг, Віра швидко йде безлюдним провулком, потім стежкою на гору. Але де саме їх шукати зараз? Гори, пересічені розмитими ярами та урвищами, тягнуться далеко. І як же вона забула розпитати у брата: на якій саме кручі він їх бачив?
"Все одно знайду. До світанку шукатиму, а знайду! Мушу знайти!"
І серце, сповнене гнівом, жене її вперед. Ось уже й гори— тихі, безлюдні. Внизу в долині лежить слобода. Рідко де світиться вогник, бо вже надворі пізня ніч. Долиною через слободу тече Ворскла, виблискує під місяцем. Темніють тихі заводі, обрамлені вербами та очеретами. Чомусь пригадується Вірі, як однієї ночі вона вже блукала отак над річкою, і даремно.
Та в цю ніч мусить знайти. Пильно оглядає кожну гору, зазирає мимохіть у яри. В одному з них горить багаття, біля нього сидять літній селянин з онуком, а недалеко від них пасуться спутані коні. Обходить Віра яр стежкою, знову очі її шукають, придивляються, чи не маячать десь знайомі постаті. Але гори безлюдні. Злегка шумлять тут під вітром жита, а в житах безугавно б'ють перепели, вихваляючись один поперед одного дзінкими переливами голосів.
"А може, Прохор, злякавшись Матюші, пішов з нею до лісу?"
Виразною смугою одразу за житами чорнів ліс. До нього пролягала проїжджа дорога. Далі звивалася вузенька стежка між житами.
Зупинилась Віра, не знаючи, куди йти, де їх шукати. Але вагалась недовго і потім рішуче звернула на звивисту стежку.
Чим ближче підходила вона до чорної смуги лісу, тим ставало їй страшніше. Та вона тамувала в собі отой мимовільний страх і, пе зупиняючись, увійшла нарешті в знайомий їй змалечку ліс.
Тут було темніше, аніж на просторі. Наче й тихі стояли дуби, та клени, і ясени, а все ж над лісом прокочувався таємничий, лякаючий шепіт. Віра здогадалась, що то шумлять завжди неспокійні осичини.
Раптом почувся плач немовляти, виразний, жахливий, обдавши Віру холодом. Вона зупинилась, серце забилося мов на-віжене. Волосся підіймалося па голові, мліли ноги, не в змозі ступити й кроку.
— Господи, що це? Може, цс соп?
Та ні ж бо, вона пе спить. Ось перед нею темпі контури дерев, ось вона тягнеться рукою до тернової гілки і відчуває дотик гострих колючок...
Незабаром знову прокотився лісом тужливий плач, а над головою в неї прошуміли крила, і лише тоді здогадалась Віра, що так тужливо плачуть вночі сови.
Трохи одлягло від серця, але не зменшився страх. Даремно вдивлялася Віра перед собою, надіючись побачити Прохора й Зіньку, густа таємнича стіна стояла навколо, і в ті хащі боязко було завертати.
Прислухалась — ніде не чути людського гомону, тільки шумлять безперестанку осичини, і той шум, як ніколи, страшить зараз Віру. Вона відчуває, що далі не зможе піти — не вистачає в неї духу, сміливості. Жах заглушує все, змушує її повернутися назад.
"Не можуть вони бути в лісі... Десь, певне, на горі сидять. Там же їх бачив Матюша. Може, перейшли на інше місце, а може, десь у житі".
Жаром обпалює щоки Вірі, знову бунтується серце, знову заливає його нова хвиля нестримних ревнощів.
Круто повертає назад і вже не йде, а біжить, гнана тужливим плачем нічних птахів, гнана таємничим шепотом невгамовних осичин.
Ось перед нею світлішає. Уже вона мчить стежкою між житами і тільки тут, стишивши біг і важко дихаючи, трохи заспокоюється.
Світить ущерблений місяць, перегукуються між собою перепели, виблискує, як і раніше, під місяцем Ворскла, тільки у слободі вже ніде ні вогника.
Знову очі її ширяють по ланах жита. Воно наче спить. Вусате колосся чіпляється за руками, немов спинити її хоче, заспокоїти, та спокою нема й не може бути.
Уже минула жита. Знову йде стежкою над ярами та кручами і, нарешті, знаходить їх.
Він лежить на траві, поклавши голову їй на коліна, а вона гладить його, схиляється над ним, цілує його...