Але на його погрози Аркадій Павлович не відповідав. Суворий, роздратований зір його спинився на сипові.
— Ти все чув, що він тут говорив?
— Чув,— відповів Прохор, уникаючи батькових очей.
— Дивися ж ото мені! Баламутство припини, з голови Зінь-ку викинь і запам'ятай, щоб більше розмов про неї в хаті не було! Чуєш?
Прохор хотів було щось пояснити батькові, але той не став навіть його слухати.
— Завтра вранці поїдемо на базар яблуками торгувати. Обтруси скороспілку і падалиці навизбируй,— загадав роботу Прохорові та й пішов знову до альтанки.
А наступного дня зранку на базарному майдані сам Аркадій Павлович був за касира, а продавцем у нього — Прохор.
— Ти спробуй, молодице,— запрошував молодий Шумейко покупців.— Це ж не яблуко, це справжній мед. Куштуй — сподобається, то купиш.
Надкушувала молодиця маленький шматочок, смакувала й кривилася:
— Ой і кисле ж та терпке, як молочайка.
— Не те яблуко взяла. То воно одне таке сюди потрапило. Ось я зараз сам тобі виберу.— І справді вибирав те, що треба. Годив молодиці, сипав повне відро в лозяну корзину, а жінка невдоволено скрикувала:
— Навіщо ж ти мені гнилих кладеш?
— Хіба гниле? — здивовано перепитував Прохор і радив: — То викинь його до бісової матерії
Проти базару слобідський парк. Там сьогодні як ніколи людно. Цокають сокири, джеркотять пилки, глухо шурхають у вправних руках гладенькі рубанки, знімаючи з дощок пахучу стружку.
Дівчата й молодиці, підтикавши плаття та спідниці, босими ногами місять глину, носять відрами воду.
А на базарі Єгор Шульга з своїми друзями комсомольцями на телефонних стовпах загвинчують фарфорові ізолятори, закріплюють на них електричні дроти.
— Бач, як старається! — промовив старий Шумейко, недоброзичливо озираючи майстра.— Все він може і все вміє, оцей Єгор!
— Самі ж дали згоду, то й робить,— промовив Прохор, метнувши очима в бік парубка.— Вгвинтити ізолятор — справа не дуже мудра.
— Не про ізолятори мова, а про те, як вони працюють. Спочатку електрику їм давай, а потім вопи й до млина доберуться. Такі можуть все одібрати.
Шумейко, звичайно, знав, що Карпо Нехльода допоміг комсомольцям і грошима, і лісом, і цеглою, і транспортом, але так треба. Спробував би не допомогти — ганьбою б себе вкрив перед старшим начальством. А так він має козир у руках. Та козир той був не до душі Шумейку, вбачав він у цьому перший підступ до власного благополуччя.
За день дружної роботи цегляна будка для кіноапаратури була готова. Столяри змайстрували двері й віконце, ковалі приладнали надійні засуви.
Так само дружно кипіла робота і по збудуванню сцени. Тут висітиме екран, а тут вечорами комсомольці зможуть показувати театральні вистави, влаштовувати концерти, читати лекції й доповіді.
Велика група молоді закопувала обтесані теслярами стовпи, прибивала дошки, і перед сценою виростали ряд за рядом лави, що їх незабаром заповнять глядачі.
За роботою молоді спостерігали слободяни. Дізнавшись, що тут має бути, включався дехто й собі в роботу, бо це ж готувалася небувала у слободі справа, і для загального добра кожен ладен був підсобити комсомольцям.
Це все помічав Аркадій Павлович і дуже злився.
— Дружні, сволочі!
Він іще хотів щось сказати, та до воза підійшов жебрак, бідно одягнений, у старому кашкеті, у порваних постолах.
Шумейко зиркнув на нього, вибрав червиве яблуко, простягнув жебракові, але той яблука не взяв, а вибрав одне сам, натиснув нігтем на шкірочку, видавив крапельку чистого соку, випив його і сказав простудженим голосом:
— Кисле.
— Є солодкі; Всякі є,— сказав Прохор, оглядаючи невідомого. Певне, жебрак цей — зайда з іншого села.
— Вибери мені найкращих,— і покупець заходився лічити гроші.
Прохор висипав йому в торбу відро яблук, і дивний жебрак почовгав собі далі.
— Ось ти й добери, хто він такий,— сказав Шумейко, проводжаючи його очима.— Може, сам колись був хазяїном. Щось у ньому є таке...
Та про нього Шумейки швидко забули, бо до воза підходили все нові покупці.
Всіх яблук не розпродали і остачу довелося везти додому.
Проїжджаючи повз слобідський парк, Аркадій Павлович наказав синові:
— Ану, спинися!
Той глянув здивовано на батька й натягнув віжки. Старий Шумейко зайшов до парку і, ставши під розлогим осокором, мовчки стежив за роботою комсомольців.
Дзвеніли молотки, цокали сокири у вправних руках молодих теслярів. Під зеленим шатром кучерявого осокора па саморобних верстатах працювали такі ж молоді столяри. Керував ними Пилип Костриця, отой самий юнак, що колись на комсомольських зборах викрив злочинний напад Матюші біля містка.
Самого ж Матюші Жигая тут не було, як не було і його спільників.
"Дурень! — подумав Шумейко.— Оце б зараз саме й показати себе в роботі, щоб до комсомолу повернутись, а він хтозна-де шляється. Воно й не дивно: яблуко від яблуні недалеко падає,— пригадалась недавня розмова з сватом.— Інших, бач, повчає, а свого сина нездатний навчити та направити куди слід".
Привернула до себе увагу Шумейка літня жінка, що поралась біля свіжої клумби, висаджуючи на ній якусь розсаду. "Невже Зуйка?"
Придивившись пильніше, переконався—то була вона. Чув Аркадій Павлович від людей, що частенько до неї навідувалась Ольга Ярош, умовляла стару п'яницю не пити горілки, доглядала за нею, мов за матір'ю, і таки домоглася свого.
Влаштувала її потім Ольга на роботу — сторожихою та прибиральницею в клубі.
І, звичайно, того вже не знав Шумейко, як дбайливо у своїй хатині вирощувала Зуйка квіти, якими прикрасила згодом приміщення комсомольського клубу.
Приємно було старій жінці, коли Ольга Ярош, милуючись тими квітами, обняла її, поцілувала:
— Спасибі вам! І де ви навчилися вирощувати отаку красу?
— Бач, не говорила тобі досі, Ольго, як замолоду довелося мені працювати у панському маєтку. А жив там і командував нами, дівчатами та молодицями, досвідчений садівник. Ми і в саду працювали, ми й за квітами доглядали. Від нього ото я й навчилася тоді, як клумби робити, і які квіти висівать, і якими узорами оздоблювати... Багато минуло літ, а, бач, на старість довелося те все мені пригадати, бо я дуже люблю квіти. І донечка моя теж любила. Боже мій, як любила вона квіти! Нехай ось надійде весна, ми всеньке подвір'я ними прикрасимо.