— Вірю,— сказала Зінька.— Ти, Єгоре, дуже скучаєш за нею? — І Зінька дивиться йому в сині озера очей — такі ж чисті та ясні, як і його перша любов. Дивиться і жде.
— Питаєш, чи скучаю за нею? — Він посміхнувся.— Не скучаю, Зінько, страждаю. Сам не розумію, що воно сталося. Без неї, віриш, світ мені немилий. Правду кажу тобі. Оце вночі лежу і все пригадую, де бував з нею, що вона мені говорила, її усмішку бачу. Сміх її вчувається.— І він, схаменувшись, зніяковів.— Такого, Зінько, ніколи ще не було зі мною.
— Любиш ти її дуже,— сумовито промовила молодиця, знову згадавши Прохора.
— Не знаю... Може, й люблю.
— А ти їй говорив про це коли-небудь? Єгор навіть трохи почервонів.
— Не говорив, Зіню. Навіщо?
— І то правда. Про це говорити не треба. Це й так видно, без слів. Ну, розповідай, що за телеграма?
— А ось. Приїде сьогодні... з вантажем... Все зробила, все дістала, спритна Ольга. А я вже про коней домовився з головою сільради. Дасть мені пару з пожежної команди, щоб той вантаж привезти.
— Я рада,— сказала Зінька,— тому, що вона повертається до слободи, і рада, що знову ми з нею будемо разом. Я полюбила її, мов сестру.
— її можна любити,— промовив Єгор, бережно склавши телеграму.— Так ось надвечір поїдемо на станцію зустрічати. Може, ти квітів нарвеш? Воно годиться з квітами.
— Добре, добре,— сказала Зінька,— цілий букет тобі дам, а ти вже їй вручатимеш.
— Я від душі... Тільки вибереш найкращі. Я з хлопцями заїду до тебе надвечір. Жди.
— Ждатиму.
Єгор пішов, а Зінька сіла за шитво та й задумалась, згадавши вчорашню зустріч з Прохором.
Він, як тільки стемніло, ждав її на горі. Зінька, після незабутнього побачення коло верб, вирішила було не зустрічатися більше з Прохором, але якась внутрішня сила завжди перемагала в ній розсудливість, і вона, мов зачарована, підкорялась його владній, невідступній силі і в обіймах милого забувала про все, що тривожило її, мучило, завдавало страждань.
Він любив її, він говорив їй ласкаві слова, і вона, розчулена його ласкою, дивилася в очі карі, відповідала ще ніжнішою ласкою, не нагадуючи йому більше про те, ідо вона незабаром має стати матір'ю його дитини.
Швидко минав час. Небо заступали хмари. Вони насувалися з заходу, закриваючи собою численні зорі.
ҐІерші спалахи блискавиць стривожили Зіньку.
— Гроза надходить. Пора нам розходитись.
— Ні, не пора, Зінько. Хай собі блискає. Мені так добре з тобою. Нікуди не хочеться йти від тебе. Ти ж моя, моя? — запитував він, припадаючи до її уст.
І хороше було Зіньці від його поцілунків, завжди жадібних, і від слів його, що вимовляв він, не зводячи з неї очей.
— Любиш мене, любиш? — допитувався він не вперше, і вона, нічого йому не відповідаючи, тільки сильніше обіймала його, а він, задоволений її обіймами, ще гарячіше промовляв до неї: — Бачу, знаю — любиш... І я тебе люблю, Зіню, так люблю, що наче в тумані ходжу. Ти моя... моя!
— Твоя,— шепотіла Зінька, запаморочена його признанням, його поцілунками.— Твоя, Прохоре, навіки.
Не помічали вони, як над ними пливли хмари, як розсікали їх густу грозову завісу блискавки. І тільки тоді отямилась Зінька, коли перші краплі дощу впали їй на гаряче обличчя.
"Що він робить зараз? Чи згадує мене, як згадую його я?"
Та напливають інші думки, тривожні, болючі, що їх відганяє од себе Зінька, але не може одігнати. Вони мучать її вдень і вночі, вони вливають в душу неспокій, вони страшать невідомістю майбутнього.
"Приїде Тарас... Що скажу йому? Як спокутую зраду й невірність? За це в слободі тяжко карають чоловіки своїх дружин. Битиме й Тарас, напевне битиме... А може, ні? Скажу йому: "Ждала твоїх листів, ждала від тебе хоч словечка, а ти ж мовчав. Ти ж покинув мене, молодую. Не винна я, що полюбила іншого".
— Полюбила...— вимовляє вголос Зінька, відчуваючи, що в душі у неї немає ні радості, ні втіхи. Лише тривога, як гадина, жалить і страшить...
"Що буде? Ой, що ж воно буде зі мною?"
Зінька уявляє собі всю ту ганьбу, яка неминуче впаде на її голову, коли Прохор з нею не одружиться.
Як показатись на люди? Що скаже вона подругам і друзям? Може, справді піти до лікаря?
Та лише від думки про це Зіньку кидало в жар. Вона любить, вона хоче мати дитину від коханого чоловіка. Хіба сама не виняньчить, не прогодує, не виростить її?
"Все стерплю: і ганьбу, і докори, і образи, аби тільки моє дитя жило на світі, було здорове". Зінька всміхається. їй приємно уявляти себе матір'ю і уявляти свою майбутню дитину.
"На кого воно буде схоже: на мене чи на Прохора? Якщо хлопчик народиться, то хай би в нього були чорні брови й карі очі, саме такі, як у батька. А коли дівчинка — теж добре, щоб були в неї брови чорні, а очі мої, сипі".
Зінька засміялася сама з себе:
— Мрії ви мої, мрії золоті! Та й доведеться ж мені ще й мук прийняти, і горя зазнати. Мабуть, доведеться!..— промовила вона з якоюсь приреченістю і взялася знову до роботи.
Закрутилося блискуче коліща швейної машинки, зацокала голка, лишаючи на ситці рівний шов. Ні про що стороннє вже вона зараз не думала.
У труді минув день, а надвечір проти Рубанового подвір'я зупинилася підвода. Легко скочив з воза, щедро вимощеного запашним сіном, Єгор Шульга.
— Ти ж не барися,— попередили його дівчата-комсомол-ки,— а то запізнимось до поїзда.
— Не запізнимось! — посміхнувся Єгор, витягнувши з кишені годинник на срібному ланцюжку, який він позичив тільки на сьогодні у батька.— Будемо на станції своєчасно. Годинник не підведе, а коні добрі.— Він легкою ходою, у випрасуваних штанях і сорочці білій, влетів до хати.
— Ну, Зінько, де мої квіти? Невже забула?
— Не забула, стоять у світлиці.— І вона винесла звідти великий букет. В ньому красувалися пишні й пахучі флокси, красоля, доповнювали й прикрашали собою букет ніжні троянди й багряні гвоздики.
— Оце букет! Спасибі тобі, Зінько! — вигукнув Єгор і, не стримавшись, обняв і поцілував її в щоку.
Засміялася молодиця.
— Ти не мене, ти краще Ольгу поцілуй... Певне, ждеш її не діждешся.
— Правда, Зінько,— щиро признався юнак.— Дуже жду, дуже скучив за нею.
— Бачу! — І вона, глянувши на Єгора, ще раз мимоволі пригадала Прохора.