Але Віра й сама розуміла, що виїжджати Карпові нікуди, що на посаді своїй сидить він міцно, що свекор зацікавлений, аби лишався зять у нього, бо за таким родичем жити йому безпечно, як за кам'яною горою.
"Що ж мені робити? Що?" — билася в тривожному неспокої думка, не маючи виходу. І лише змучене серце відповідає на ті думи болем таким відчутним, немовби хтось узяв його в долоні і безжально стискує, як волоський горіх.
Та незабаром гомін почав стихати. Грюкнув дверима сусідньої кімнати Карпо, а свекор ще вийшов на подвір'я, покашляв, постояв і теж незабаром угомонився.
Поснули в хаті всі.
Хочеться заснути й Вірі, та не може, бо думи ревниві, думи тривожні відганяють її сон. Перед очима так і стоїть Прохор, а поряд з ним Зінька. Ось вони обоє ідуть лугом... То спиняться й дивляться в небо зоряне, і він, Прохор, обіймає її, голубить, називає ніжними словами, а вона, розлучниця, обвиває його руками. їй хочеться посидіти на пахучій траві, і Прохор піддається її бажанню.
Віра метається в ліжку, а розтривожені уявою думки жалять гірше кропиви. Зростає люта, нестримна злість на Зіньку. Коли б могла Віра, власними руками задушила б її.
"Та навіщо це все, коли Прохор не мене, а її любить, її милує, з нею майже щовечора зустрічається".
Віра розуміє своє безсилля, і від того ще тяжче у неї на серці, єдиною розрадою в неї стають сльози. Вони ллються, гіркі й невтішні, на подушку, але тих сліз ніхто не бачить.
Прохор не повертається. Може, надворі північ, може, скоро світатиме, а сон, такий потрібний, заспокоюючий сон, до неї не надходить.
І раптом прокотився за вікном шелест.
"Хтось до саду забрався і трусить яблуню. Розбудити хіба свекра?"
Але вставати не хотілось. "Нехай потрусить — всіх не забере. Урожай цього літа добрий",— думає Віра, а сама прислухається. Знову прокочується садом ще поривніший шум. Далеко десь мигає блискавка, світло те на коротку мить осяває хату.
Ніколи ще так бурхливо не вривалася в її душу довгождана радість.
— Блискавка... Блискавка!—вимовляє вона, не вірячи своїм очам.
Спритно встає з ліжка, розчиняє навстіж вікно, дивиться в небо, але воно чисте, рясно всіяне зорями. "Я ж бачила. Сама бачила блискавку".
І недавня радість так же швидко гасне, як згасає в небі падаюча зірка.
"Не могла я помилитись. Я ж не спала".
Поривчастий вітер прилітав невідомо звідки, шумів у деревах, розгойдував яблуні, і від його подиху частіше гупали в траву підточені червою яблука та груші.
"Невже те все видалось мені? А може, я божеволію?" — з'явилася раптом думка. Стало навіть страшно.
Не зачиняючи вікна, знову лягла в ліжко, але її розплющені очі з надією дивилися в небо, ждали.
Знову повторився далекий короткий блиск. І знову схопилася з ліжка Віра, окрилена такою ж радістю. Жадібними очима вдивлялася на захід, де обрій покрила вже темна смуга і смугу ту прорізували блискавки. Віра чула навіть далеке, ледве чутне рокотання грому.
— Діждалася... діждалася,— вимовляє молодиця сухими губами, і зір її ширяє по небу, де ще світять зірки. Як хочеться їй, щоб ота сиза хмара виростала швидше, напливала швидше, загасила світло оцих зірок, розгулялась над слободою блискавицями, грозовим дощем.
Природа немовби розуміла оте бажання і посилала хмару, піднімала її дужими вітрами в холодну височінь, гасила зорі, закривала обрій.
Тихо, щоб не розбудити нікого з своїх, Віра вилазить через вікно, шугає в зарості кропиви, обжалює собі ноги, але не зважає на це. Запнувшись хусткою, вона швидко йде садом до хвірточки за малинником.
Лютує вітер, шумить у деревах, метає на всі боки яблуні, трусить падалицю, яку доведеться визбирувати вранці.
Віра дивиться на небо. Воно стало грізним і темним. В ньому все частіше спалахують блискавки, чується все гучніше рокотання грому. Швидше до знахарки! Швидше, бо можна запізнитись. Вітри розженуть хмару, проясниться небо, засяють зірки. Тоді пізно буде готувати зілля наговірие.
Віра біжить знайомою стежкою. Ось перед нею темний гай, страшний у своєму безперервному шумі. Ні за які гроші не пішла б вона сюди в отаку буремну ніч, та бажання повернути чоловіка відганяє страх. Ось спалахнула сліпуча блискавка, освітила на мить розбурханий гай, і знову все окутала пітьма.
На кілька секунд Віра зупинилась. їй здалося, що хтось стоїть край стежки.
"Прохор? — майнула думка.— Але чого ж йому тут бути? Можливо, хтось інший, але хто? Чому стоїть, кого жде?"
Короткий спалах блискавки розвіяв її сумніви й вагання. Віра помітила рясний кущ крушини, що ворушився під вітром, нагадуючи людину.
Не пам'ятає, як пробігла через гай. То кидало її в жар, то проймало ознобом, то здавалося, що хтось женеться за нею, гукає, просить: "Зажди! Зупинися!"
Вчувався їй Прохорів голос, а вона розуміла, що не бігтиме й не гукатиме її чоловік, бо в таку ніч нема чого блукати йому в цьому гаю.
І тільки тоді зітхнула з полегшенням, коли гай лишився позаду, а перед очима постала під старою шумливою тополею знайома хатина з темними вікнами.
Підбігла до неї Віра, постукала в шибку, але ніхто не відгукнувся зсередини. "Невже її немає вдома? Невже кудись викликали стару? Може, на хутір?" Віра, припавши до шибки, зазирала в хату, а потім загрюкала дужче.
— Хто там? — озвався нарешті старечий голос.
— Я, бабусю, я...— відповіла молодиця, зрадівши тому, що застала знахарку вдома.
Не поспішаючи, стара відчинила двері.
— Ти, Віро?
— Я. Погляньте, бабусю, яка піч. Такої ночі давно ждемо. Швидше збирайтеся, а то запізнимось.
— Мені немає чого збиратися. Я готова.
Хата все частіше освітлювалась сяйвом блискавиць, а за хатою то глухо, то поривчасто шуміли дерева.
— Зажди, дочко, я заслінкою піч затулю.
Баба поралась біля печі, а Віра крізь шибки вікна вдивлялася у грозову пітьму, і серце її завмирало в тривозі. "Що принесе оця буремна, довгождана ніч? Чи повернеться Прохор, чи все лишиться так, як зараз, і зла розлучниця Зінька володітиме його серцем і душею, як володіє досі?"
— Швидше, бабусю, швидше,— квапила знахарку.— Я добре вам заплачу. Чуєте?
— Не годиться, дочко, так поспішати. Треба ж забрати всі причандали. Встигну все зробити, не турбуйся. Хмари сунуть на слободу.