— Нещасна я... Нещасна! — вимовляла вона, як уві сні, слова, картаючи себе за почуття, що їх не стримала вчасно, дала їм розцвісти, зазнала від них короткого щастя й радості, а ось тепер мусить розплатитися за ту радість і щастя горем, стражданням і муками.
Попереду зашелестіла лоза.
Але Зіньці зараз байдуже, з ким доведеться зустрітися в цей пізній час біля річки.
Коли б знала вона, що навпроти неї йде Віра, що вона вже цілий вечір шукає свого Прохора, може б, і спинилась Зінька для невеселої розмови, і хто знає, чим би ця розмова між ними скінчилася. Та Віра першою звернула з стежки, заховавшись у лозах, і звідти стежила за молодицею, доки не заступили її скорботну в горі постать високі й густі лози.
Не одну вже ніч провела Віра в сльозах гірких, у чеканні довгому, в самотності жалючій. Стала вона тихше води, у всьому догоджає чоловікові, а ^ін ніяк не прощає зради, а він продовжує зустрічатися із Зшькою, і це вона знає, але перешкодити чи припинити ці зустрічі безсильна.
"Якими чарами напоїла вона Прохора, що полюбив він її і розлучитися з нею не може, потай зустрічаються, потай люблять одне одного?"
Минають дні за днями — безрадісні, сповнені журби й болю.
Що робити? Куди йти? у крго просити поради, щоб повернути чоловіка, щоб жити так, як жила вона до приїзду Карпа. І порадили Вірі добрі люди:
— Ти сходи до баби-знахарки, розкажи їй усе. Нехай зілля дасть наговореного, в їжу підсипатимеш чоловікові — залишить він свою полюбовницю, повернеться до тебе.
Зробила Віра все так, як радили їй добрі люди. І тепер не одну вранішню зорю зустрічає біля сонної річки разом з ба-ланданською знахаркою. Чаклувала баба, готувала воду наго-вірну, чарівну. Старечими губами промовляла якісь слова незрозумілі. Дерев'яного хрестика полоскала в тій воді, потім ставала на коліна сама й наказувала Вірі; і обидві вони молилися до зорі ранкової, до сонця багряного, що викочувалося з-за обрію, чисте, умите, сяюче, і від його сяйва багряніла в тихих заводях річка, і хати, і гори дальні, і ліси кучеряві.
Тоді стара чаклунка давала воду, зілля приворотне, заспокоювала молодицю:
— Напувай його щодня зраночку і ввечері, але знай: не підкориться він тобі скоро, бо міцно засіла в ньому любов твоєї розлучниці, а ти не журися, дочко, ти своє діло роби — повернеш собі чоловіка.
Залишала Віра бабі карбованці, напувала Прохбра отим питвом чарівливим, потай підмішуючи його в страви. Не один день минув, а Прохора не тільки не привернула до себе — ще нелюдянішим став.
Щось таїть він на душі своїй, ходить часом то як хмара, лютий, то сумпий-сумний, а від чого той сум, і лють, і журба — не говорить Вірі.
З усіх сил намагається вона йому годити, та цього намагання він не помічає або не хоче помічати. А останнім часом почав гримати на неї:
— Що ти мені даєш страви то гіркі, то кислі?
Зніяковіла Віра, очі одвела, щоб не помітив, не розгадав він по очах її таємниці.
— Може, ти мені якесь зілля кладеш у їжу?
— Ой, що ти говориш!—так і спалахнула Віра, і погляди їхні зустрілися. Розгадав, мабуть, Прохор правду, бо відставив тарілку з борщем, підвівся з-за столу і, виходячи з хати, сказав:
— З твоїх рук більше їжі не братиму. Ще отруїш мене.
— Прохоре! — скрикнула Віра.— Не йди! Зостанься... Щось сказати тобі мушу. Зажди!
У хаті, крім них, нікого не було. Віра обняла його мужні плечі й несподівано для нього заридала:
— Не муч, не терзай мого серця... Я люблю тебе, Прохоре, і караюся з того, що трапилось. Повір мені. Пожалій мене, бо я збожеволію скоро від дум. Удень тебе не бачу. Вночі тебе жду, а ти з нею, з Зінькою. Вона тебе чарами напоїла, вона душею твоєю завладала... Прохоре, не покидай мене, бо я руки на себе накладу. Ти один у мене, тобі вірною буду, скільки житиму на світі. Клянусь!
Він зняв її руки з своїх плечей, байдужий і холодний до сліз і запізнілого каяття.
— Чому ти мені про любов та вірність говориш? Ти скажи про це йому, Карпові...— і вийшов з хати, грюкнувши дверима.
Віра не вибігла слідом за ним, а знітилась, наче від удару сильного й разючого, і тільки промовила із згубною безнадійністю:
— Не повернеться... Не любить він мене... Зневажає.
І знову попливли дні за днями — одноманітні, сірі, безрадісні.
Прохор ішов зранку до млина і лишався там до ночі, а коли завіз був добрий, то й зовсім не приходив додому. Там харчувався, там і спав.
Нудьгувала Віра, терзалась, мучилась від самотності й дум, що жалили їй душу й серце, що вкорочували вік молодий, вкриваючи голову першими волосинками передчасної сивини.
Віра старанно виривала їх, нічого того не знав Прохор.
Вечорами, коли був вільний од роботи у млині, він ішов немовби купатися до річки, а Віра ревниво стежила за ним очима, знаючи, хто приваблював його, до кого поспішав він на побачення, кого мав голубити потай від людей.
І серце її бралося невгамовними ревнощами, розпалювався розум, малювалися в уяві такі подробиці, від яких Віру кидало то в жар, то в холод.
"Що мені робити? Що?" Мов неприкаяна виходила з хати до саду, ховалась там від сторонніх очей, терпляче ждала чоловіка.
Повертався він часом на світанні і не йшов до хати, а простував до клуні, де було свіже сіно, лягав там і засинав як убитий, а вона, Віра, стояла біля дверей, дивилась на нього, не сміючи лягти поряд, не відважуючись його розбудити.
Знову пішла до знахарки, ридаючи, скаржилась їй:
— Не допомагає ваше зілля наговірне. Відмовився їжу з моїх рук брати, ще гірше втікає з дому. Бабусю, ви ж умієте, ви ж знаєте, не вперше вам це робити. Дайте чогось міцнішого, щоб він, мов хмелю, зілля того напився і нікуда не йшов од мене вільними вечорами... Я вам, бабусю, віддячу щедро. Подумайте й допоможіть.
Замислилася знахарка. Глибшими й виразнішими стали па лобі в неї зморшки. Вицвілі й потьмянілі з віком очі дивилися в одну точку. Старечі, помережані рясним плетивом жил руки злегка тремтіли.
Віра дивилася в її мудре, задумане обличчя з надією й тривогою:
"Невже нічого не можна зробити? Невже Прохор такий сильний, що на нього ніякі чари не діють? Ну згадай же, бабусю, згадай всі трави, все коріння й квіти всі і знайди мені те, що треба, допоможи в горі моєму, у моєму нещасті".