— Так де ж ми, де зустрінемось?
— Сьогодні ввечері в купальні я буду. Там зустрінемось,— і вирвалась з обіймів.
Легенький вітер шумів у вишневих кронах. На кожному деревці густо звисали темно-червоні, мов рубіни, вишні. Цвірінькали горобці, надкльовуючи смачну м'якоть плодів, і там, де надкльовано,— сік був ще густіший та смачніший.
— Іди, Карпе, йди, а то справді нас тут ще хтось побачить. Навіщо зайві балачки в хаті? Подумай сам.
— Правда. Нехай буде по-твоемуі Значить, до вечора. Набрав іще жменю вишень і пішов до річки. Але там несподівано побачив свою дружину з відрами води.
— А де це ти блукаєш? — запитала Марія.— Ти ж он коли вийшов з хати.
— Та я вишні рвав, а зараз ось буду купатися. Марія пильно глянула йому в очі:
— А ти часом Віри у саду не бачив? Карпо невдоволено відповів:
— І коли вже припиняться всякі підозріння! Подумала б сама: в одній хаті живемо. Стільки очей... А ти мені своїми ревнощами голову морочиш.— І він, перекинувши рушник з лівого плеча на праве, пішов собі далі, а Марія, дивлячись йому вслід, подумала: "Справді, навіщо я тривожу його такими розмовами?" А в душі все ж якийсь неспокій точив її, як точить деревину шашіль.
"Він же колись до неї залицявся, на вечорницях з нею бував. Може, те гуляннячко не забулося?"
Та Марія нічого більше йому не сказала, а взяла на плечі коромисло з повними відрами води й попрямувала вузенькою стежкою до хвіртки.
Перед вікнами у грядках розпустилися троянди. Буйними кущами росли тут жоржини, слалась по землі красоля, тягнулися до сонця рясні стебла руж, звивалися кручені паничі, милувало зір візерунчасте листя чорнобривців, що вже викидали перші бутони духмяного цвіту.
Марія щедро поливала квіти і так захопилася цією роботою, що не помітила, як з повною мискою вишень повернулася з саду Віра.
— Зажди трохи, Маріє, разом будемо поливати.
— Я сама впораюсь,— і глянула просто в очі своїй суперниці.— Ну як, смачні вишні?
Щоки у Віри зайнялися рум'янцем.
"Вони бачилися з Карпом у саду,— вирішила Марія, відчувши жіночим інстинктом, що здогадка її правильна.— Зараз допитаюся в неї правди".
— Карпо допомагав тобі шпанку зривати?
Віра почервоніла ще дужче, не знаючи, що відповісти. І цим остаточно викрила себе.
"Певне, бачила нас разом",— подумала й неприродно засміялась:
— Чудний твій Карпо. Прийшов у сад. Я думала, він мені допоможе, а він... з миски взяв жменю, потім іще одну. Ну, піду ж я, а то мати жде вишень на вареники,— і швидко зникла за хатніми дверима.
"Вони потай зустрічаються. Що ж робити? Сказати батькові? Сказати Прохорові? Як же далі буде? Обдурюють мене з Карпом. Я тепер бачу, все бачу... Поговорю з ним, а потім, мабуть, батькові про все розкажу. Він порадить, що робити".
Марія знову зібралася йти по воду, а тим часом від річки повернувся Карпо і одразу попрямував до турніка. Кожного ранку він любить розім'яти м'язи.
І треба сказати, що натренувався-таки добре. Тіло в нього стало гнучке, руки сильні. Він легко робить гімнастичні вправи, а крізь шибку вікна милується ним Віра, забувши, що поряд неї стоїть свекруха.
— Що ж ти ліпиш тісто, а вишень не кладеш? — зауважила Ганна Федорівна, підозріло оглядаючи невістку.
Віра, почервонівши, одводить очі від шибки і переліплює тісто.
— Сама пе знаю, як цс трапилось. Про інше думала.
— Я догадуюсь, про що ти думаєш,— і цими словами збентежила Віру. Але свекруха не стала дорікати а чи повчати невістку, сказала тільки: — Вода вже закипіла в чавунчику, вкидай вареники та гукай Карпа — будемо снідати.
Карпо після гімнастики помив руки, переодягнувся і сів за стіл, де вже у мисці парували гарячі вареники.
Ні Прохора, ні Аркадія Павловича вдома не було. Ще на світанку вирушили вони до парового млина. За стіл сіли Марія, Віра, Карпо і Шумейчиха.
Карпо намагався пе дивитися на Віру, а вона, як навмисне, то підкидає йому в тарілку вареників, то пропонує ще сметани, то зиркає на нього так, що мати й Марія помічають ті погляди, але кожна з них думає про своє.
"Мабуть, треба буде порадитися з Аркадієм, та нехай вони собі якусь хату іншу знайдуть, бо доведе її Карпо до гріха".
"Хіба довго можна так жити? Це ж не життя, а якесь пожарище, і у всьому винна Віра. Коли б вона була порядною, Карпо не посмів би залицятися, а то, бач, разом вишні зривали. І такими очима вона дивиться на нього. І навіть за столом не стидається ні мене, пі матері. Хіба я сама пе могла б йому дати сметани. Безсовісна!"
"І чому вони так ненавидять мене? Хіба я винна, що гарніша за Марію і Карпо мене любить. Не винна ж я. Сам він залицяється до мене"
"Так важко жити. Кроку не ступиш, щоб за тобою не стежили. Хіба я не начальник? Інші мене бояться, а тут, як заєць, ховаюся сам від родичів. Ну та сьогодні Віра буде зі мною",— думав Карпо, уминаючи вареники, добре помащені сметаною.
— Тепер можна й на роботу,— сказав він, стаючи з-за столу.
Марія оглянула його гімнастьорку, зняла дві пушинки, сказала на прощання:
— Приходь же обідати. Буде зелений борщ з молодою картоплею і смажена курка.
— Курятину люблю. Обідатиму вдома.— І 'Карпо, позирнувши на Віру, яка мила посуд, зустрівся з нею очима, але нічого їй не сказав, бо вона зрозуміла погляд його без слів і обіцяюче посміхнулась.
Карпо вирушив на роботу.
Біля волості нудилися приїжджі селяни, чекаючи на прийом до начальства, а начальство йшло після доброго сніданку не поспішаючи, тримаючи в руках важкий портфель, що порядно розпух від різних ділових паперів та заяв, які маринувались там по декілька місяців.
Приїздили і приходили все нові люди, подавали заяви, чогось домагалися, щось просили.
Карпо Нехльода нікому не відмовляв, а, навпаки, обіцяв "провернути справу в один момент". Та як тільки прохач зникав за дверима кабінету, його неперечитана заява одразу потрапляла у портфель, як у могилу.
Найсміливішим і настирливішим прохачам іноді щастило знову потрапити на прийом до Карпа, але в декого з них при зустрічі з начальством сміливість раптом зникала, а натомість згинала спину рабська покірливість.
— Пробачте, товаришу начальник. Я сам нетутешній, значиться, з хуторів я... Відносно продподатку вам заяву подавав... Скажіть, будьте ласкаві, розглядали вже?