— Коли б ти знав,— промовляє вона, уявляючи свого милого.— Коли б ти тільки знав, що твориться в моїм серці, в душі моїй. Ой Прохоре, голубе мій, або щастя з тобою зазнаю великого, або згубиш ти мене, молодую. От сама не знаю, що роблю. Жонатого полюбила. Сохну, в'яну, думаю про нього. І думати приємно... Що буде? Ой що ЛІ воно буде?
Та заглядати в майбутнє боялась Зінька, бо в майбутньому міг повернутися до неї чоловік. Або простить він їй зраду, або каратиме нещадно, а потім усе ж візьме її з собою на Донбас, на шахти.
Холодом проймалася Зіньчина душа, коли уявляла вона свою зустріч з чоловіком.
"Ні, ні... Тільки не це... Тоді краще смерть, аніж вічна розлука з Прохором. І куди не піду — ніде його не зустріну, не почую голосу рідного, не гляну в очі карі. Ні! Без нього не знати мені в житті пі радості, пі втіхи. Та й навіщо тоді мені життя, коли його не буде зі мною!"
Ой думи злі, думи навісні. Зінька відганяє їх. Не хочеться їй згадувати про чоловіка. Нехай собі живе там з якоюсь шахтаркою, а вона тут своє щастя матиме з Прохором. Йому єдиному належить тепер її серце.
Зінька звертає з стежки і йде до рясних кущів ліщини, що зводяться над нею зеленим шатром. Під шершавим листям у вусатій кожурі, мов у гніздечку, жовтіють горіхи: по двоє, часом тройчата, а іноді по п'ять, по шість штук одразу.
Вона підтикає фартух і складає в нього зірвані горіхи. Тільки листя шелестить, коли її смагляві руки нагинають пругку ліщину.
Захопившись роботою, Зінька не помічає, як на стежці, якою вона нещодавно йшла сюди, зупинився Прохор з перекинутою через плече вуздечкою.
Стоїть, дивиться на Зіньку, не вірячи своїм очам. Вона його не помічає. Обірвавши горіхи з однієї гілки, молодиця тягнеться вже до іншої, зриває й там, кладе у фартух.
— Зінько!
Наче в серце той голос ударив. Випустила з рук гілку, а сама, різко обернувшись до стежки, дивиться на Прохора, що йде до неї радісно схвильований несподіваною зустріччю.
— Оце так рано до лісу прийшла? Здрастуй!
— Здрастуй! — відповіла молодиця й зашарілася. Бідне серце! Воно, як спіймана пташина, б'ється в грудях сильно, стривожено. Ну хіба ж думала вона, що так несподівано зустрінеться з милим у лісі?
— Ти сама тут? — чомусь запитує Прохор, не зводячи з неї очей.
— Сама,— відповідає й густо червоніє, розгадавши його думки.— Ольга ще спала, коли я збиралася сюди,* а батько...
Не став далі й слухати. Кинувши на траву вуздечку, Прохор обняв її, притис до грудей, і вона не захищалася, а сама податливо горнулася до нього.
— Зінько, люба моя...
У Зіньки туманилась голова. Молодиця відчувала його сильні гарячі долоні на своїх плечах, чула безтямний шепіт, що впливав на неї, ще дужче зачаровував.
— Як я скучив за тобою... Як я шукав отакої зустрічі. Зіню, мила моя, хороша моя... Жити без тебе не можу. Всі думи мої з тобою. Чуєш?
— Чую... Чую...— вимовляла вона, заплющивши очі й підставляючи вуста для поцілунків.
А далі наче пітьма окутала все.
Розсипались горіхи з фартуха, сильніше запахла трава...
Шуміли верхів'ями дуби, клени й сірокорі осики. Десь жалібно кричала іволга, десь стукав у кору дятел, і линуло далеко по лісу мрійливе й приємне туркотіння горлиць.
Чутка про мандрівних акробатів облетіла слободу з дивовижною швидкістю. Чоловіки не збиралися, як завжди у недільний день, під дворами, а жінки не розміщувались у холодку під тином чи па колодах, лузаючи смажене насіння, а всі поспішали до базарного майдану, де було вивішено афішу. Біля неї стояли юрбою люди, і одразу кілька чоловік читали вголос:
— "Сьогодні рівно о другій годині дня на майдані Революції буде показано ряд виступів кращих циркових артистів-акро-батів.
Спортсмен і силач Кальницький на відстані двадцяти п'яти верст випереджає будь-якого коня. Пропонує заклад. Той, хто програє,— виплачує сто карбованців".
Багатьох особливо зацікавив сплач Кальницький, і навколо нього найбільше точилося різних балачок та припущень:
— Як же він коня випереджатиме? Та у нашій слободі у баришників є коні мов змії. Хіба їх доженеш?
— Еге... Спробуй догнати Шумейкову Метелицю. Це не кобила — це вихор.
— Об заклад іде, чув? Написано — хто програє, той гроші платить.
— Про нього сказано — силач. Що ж він, гирі підійматиме?
— Може, й гирі. Подивимось.
Немов у ярмарковий день —така сила народу зібралася па майдані. Тут і старе й мале, бо кожному ж кортіло подивитися на не бувале досі у слободі видовище.
У центрі майдану білів парусиновий намет, і люди з цікавістю розглядали його. Поблизу намету стояли два вози з розпряженими кіньми. Вози були накриті парусиновими халабудами, які часто можна бачити на ярмарках у"циган-баришників.
Та зараз біля намету в яскраво-голубих сорочках і чорних шароварах походжали акробати, байдуже оглядаючи слободян. Очевидно, не вперше їм отак виступати на майданах, і вони вже до цього звикли.
Ось з намету вийшов силач Кальницький у червоній сорочці й синіх шароварах. На голові в нього біла шапочка. Обличчя кругле, ніс кирпатий, губи повні, очі, може, карі, може, чорні,— не добереш, а сам — середнього зросту, кремезний чоловік, широкоплечий, років тридцяти п'яти. На ньому червоні сап'янові чоботи. Рухався він легко. Навіть крізь сорочку було помітно, як випинались його натреновані м'язи.
Підійшовши до Карпа Нехльоди, силач попросив дістати великого стола, довгих залізних прутів, кілька стовпів.
Карпо Нехльода не розпитував, для чого те все потрібно, а віддав наказ своїм підлеглим: ті негайно доставили все, що треба, і поскладали біля намету, викликаючи цим іще більшу зацікавленість слободян.
— Чи паркан городитиме? — дивувались люди, намагаючись розгадати наміри силача.
— А що він з тим залізом робитиме?
— Побачимо. Для чогось же воно йому потрібне.
— Швидше б уже починали.
— Щось іще хоче просити силач.
Та на цей раз Кальницький уже нічого не просив, а вийшов наперед, оглянувши величезний натовп людей, оголосив:
— Акробат Аркатов у своєму репертуарі. Загудів майдан:
— У чому буде той чоловік?
— Не добрав.
— В якомусь репертуарі.
— А що воно таке?
— Та побачимо.
З намету вийшов високий, хворобливо блідий юнак у білому одязі, гостроносий, білобровий, з стиснутими губами й тонкими ногами. У руках, довгих і на диво рухливих, тримав він кленові трісочки. Без слів підвів догори руки, показуючи глядачам ті трісочки, і в натовпі засміялись: