– А як же ви? – засмутилася Пенелопа.
– За нас не турбуйтеся, – самовпевнено заявив Папуга, – ми не пропадемо.
– Па-па, Пенелопо… – прошепотів Пітер. – Пам'ятай, найменша небезпека – і ви відпливаєте.
– Так, – кивнув Саймон, – краще не ризикувати.
– Щасти вам. Будьте дуже обачні, – зітхнула Пенелопа.
Пітер і Саймон навшпиньки, з мішками та серпами в руках, і Папуга зникли за чагарниками. Пенелопа разом із Етельредом сіли на березі, а Освальд ліг на мілині.
– Не хвилюйтеся, панночко, – втішав Етельред. – Вони пройдуть Мадрагоровий Ліс і нарвуть рути так швидко, що ви й оком змигнути не встигнете.
Освальд дуже уважно прислухався до розмови, ні на мить не відставляючи слухової трубки від вуха.
– Поясніть мені врешті, – попросив він, – навіщо їм та рута?
– Навіщо? Аби віддати її горностаям, – відповів Етельред.
– Горностаям? А, ну звісно, як я сам не здогадався! – пирхнув Освальд. – НАВІЩО?
– Дідько забирай! То ти нічого не знаєш? – вигукнув Етельред. – Навіть про василісків не знаєш? І ні про що інше?
– Ні, на жаль… – присоромлено пробурмотів Освальд. – Розумієте, я був у відрядженні, у справах, і зовсім недавно повернувся.
Тоді, щоб згаяти час, Пенелопа і Етельред вирішили розповісти Освальду все про василісків і свої неймовірні пригоди.
– Підлі тварюки! – обурився Освальд, коли дослухав до кінця. – Так вчинити з Г.Г.! Найдобрішою людиною у світі! Це ж він відкрив мені рецепт приготування найсмачнішого пирога з малиною! Який він щасливчик, що має таких друзів, як ви!
– Тепер ти знаєш, – завершила оповідь Пенелопа, – навіщо нам рута. З нею ми ще можемо все врятувати.
– Так, я розумію, чому вона така важлива, – погодився Освальд. – Це все одно, що остання дрібочка перцю, останній кристалик солі, шматочок цибульки, чистесенька, запашнесенька, такесенька малесенька-премалесенька травиночка, вирішальна для перемоги чи поразки якогось рецепту.
– Власне! – погодилася Пенелопа. – Як ти гарно сказав!
– А я, чувак, ні слова не второпав, – зізнався Етельред.
– Я тут подумав, – провадив Освальд, – чи не варто мені підплисти до північно-східного боку острова, щоб коли виникнуть якісь проблеми, бути напохваті?
– Ой, ти серйозно? – зраділа Пенелопа. – Так буде значно спокійніше.
– Що ж, тоді я поплив, – Освальд трохи віддалився від берега, занурився під воду і зник з очей швидко та безгучно, мов дрібна рибка.
Пенелопа з Етельредом уже декілька годин (їм так здавалось) мовчки сиділи біля човна.
– Який жаль, панночко, що ми змушені сидіти мовчки… – врешті прошепотів Етельред. – Мені так кортить заспівати вам пісеньку. Ми, жаби, славимося своїми голосами, і я такі чудові пісеньки знаю! Повірте, я б заспівав…
– Це дуже мило з твого боку, – шепнула Пенелопа, – а я б залюбки послухала.
– А якби я не забув спорядження, то міг би показати вам кілька гарних фокусів, – він озирнувся. – Я ж до того, як стати шпигуном, був штукарем! Я можу тритона з циліндра витягати! Ще й так вправно – всі тільки потилиці чухають.
– Я просто вражена! – відповіла Пенелопа.
Їх знову поглинуло мовчання, і Пенелопа почала уявляти всілякі лиха, що могли трапитися з Пітером, Саймоном і Папугою.
– Знаєте, панночко, – не витримав Етельред, – ви бачите – там, наприкінці затоки, є пагорб. Я б застрибнув туди, звідти краще видно. Може, я б наших побачив? Як вони руту несуть? Можна мені туди? Панночко, будь ласка!
– Добре, – сказала Пенелопа, – не бачу в цьому нічого поганого. А я краще залишуся тут і пильнуватиму човна.
– Так, справді, панночко, тоді я побіг, – прошепотів Етельред і пострибав геть.
Без Етельреда ніч стала для Пенелопи вдвічі моторошнішою і самотнішою. І щойно вона збагнула: не варто було відпускати шпигуна – тут-таки не забарилися дві події, котрі остаточно її в цьому переконали. По-перше, над небокраєм Співучого моря з'явилася тоненька срібна підківка місяця. Вона швидко підіймалася в небо і як тільки відірвалась від моря – місячне сяйво залило все навколо. І коли зійшов місяць, Пенелопа почула довге, тужливе виття, й від нього в її жилах захолола кров. Воно раз по раз озивалося луною та розкочувалось лісом. Невдовзі все знову змовкло, запала тиша, яка тепер здавалася їй ще жахливішою, бо Пенелопа точно знала: вовкулаки прокинулися і шугають лісом.
Пенелопу почало мучити питання, чи варто зараз іти на пошуки Етельреда, аж раптом вона почула ще один голос. Спочатку він звучав, як тихе і далеке зітхання; але коли наблизився, вона зуміла розібрати слова.
– Рятуйте, – тихенько схлипнув ніжний, мов пух чортополоху, голосок. – Будь ласка, поможіть, будь ласка!
Пенелопа зірвалася на рівні та кинулась до чагарників, бо саме звідти, як їй здавалося, долинав голос. Спершу вона нічого не могла розгледіти в пітьмі, але раптом побачила світло, дивне світло, яке переливалося веселкою.
Воно перекочувалося, чи то переповзало, від куща до куща в напрямку до берега.
– Допоможіть, змилуйтеся, допоможіть, – повторював хтось тонесенько і жалібно. Пенелопі здалося, що це голос цього химерного світла, яке рухалося їй назустріч. Без роздумів, забувши про небезпеку, Пенелопа кинулася навпростець крізь чагарники.
Коли підбігла ближче, побачила, що це сяйво завбільшки з тенісний м'ячик і складається ніби з язичків полум'я багатьох різнобарвних свічечок. Та коли придивилася ще уважніше, то розгледіла там маленьку пухкеньку кругленьку пухнасту пташечку з качиним дзьобом, яка замість пір'я була вкрита тоненькими язичками полум'я. Вогники так тремтіли й метушилися, що неможливо було розгледіти, яке це пташеня на вигляд, очевидно було одне – воно дуже стурбоване. Пенелопа присіла біля пташечки й хотіла взяти її на руки, але істота хутенько перевернулася на спину та щосили відштовхнула долоні Пенелопи своїми тендітними крихітними лапками.
– Не чіпай мене, – безсило зітхнула вона, – почекай трохи, я змінюся.
Пенелопа відсахнулась і почала спостерігати. На превеликий подив істота змінилася з різнобарвної на молочно-жовту.
– Тепер я холодна, – сказала вона тихенько, – можеш узяти мене на руки.
Пенелопа підняла та почала роздивлятися це диво, що тепер лежало в її долонях. Воно було легесеньке, як пух, і тремтіло, ніби справжня пташечка.