– Ви дуже, дуже добрі, – промовив Г.Г., зняв окуляри, які чомусь раптом запітніли, та гучно висякався.
– Панночко, – палко промовив Етельред, – можна й мені з вами, панночко? Я не такий уже й великий, багато місця не займу… Ану як стану в пригоді?
– Звичайно, хай їде, – сказав Саймон. – Це ж наш відважний Жаба.
– Так, звичайно, – погодився Пітер, – наш винахідливий, тямущий Етельред.
– Ти можеш бути моїм особистим охоронцем, – запропонувала Пенелопа. – Ми всі пишаємося, що ти з нами.
Етельред відчув таке піднесення, що розчервонівся, як чотирнадцять фунтів перестиглих помідорів, і змушений був відійти вбік і теж висякатися, дуже енергійно та кілька разів поспіль.
Отже, наступного ранку, попрощавшись із Г.Г., Табітою і заплаканою Дульчібеллою, діти разом із Папугою і Етельредом спустилися одним із численних коридорів Кришталевих Печер, який вивів їх просто на узбережжя. Пісок був схожий на розсип крихітних перлів, а лагідні хвилі барви шампанського розбивалися об берег із мелодійним звуком – ніби хтось водив пальцями по струнах найдзвінкішої арфи.
"Не дивно, – подумала Пенелопа, – що це море називають Співучим".
На це лагідне і мелодійне море вони спустили свого надувного човна, і тої ж миті, як і обіцяв Г.Г., повіяв легкий бриз, вітрило вигнулося, мов лук, і човен поплив уперед правильним курсом, несучи на борту Пенелопу, хлопчиків, Папугу й Етельреда, а також великий кошик із харчами, приготований Г.Г. Мандрівники також прихопили серпи, щоб мати чим зрізати руту й лаванду, та великі мішки, щоб складати туди траву.
– Скажи мені, Папуго… – почала Пенелопа і згадала, що відколи вони в Міфології, вже не вперше запитує про це. – Хто такі вовкулаки? Я впевнена, що колись щось читала про них, але вже добре не пам'ятаю, що саме…
– А я пам'ятаю, – втрутився Саймон. – Здається, це люди, які нібито перетворюються на вовків, коли місяць уповні, так?
– Саме так, – підтвердив Папуга. – Потворний забобон, до того ж безглуздий. Але, як я вже вам казав, у ті часи, коли Г.Г. створив Міфологію, безліч людей твердо вірили в існування вовкулаків, і тому їх було багато. Вони благали дозволити їм оселитися в Міфології, бо вже були на межі вимирання, тож Г.Г. дав їм такий дозвіл. Звичайно, не обійшлося без прикордонних інцидентів, але Г.Г. все-таки розв'язав їх на користь прохачів. Він дозволив їм оселитися лише на тому острові, куди ми зараз прямуємо, за умови, що вони ділитимуть його ще з двома неспокійними племенами – мандрагорами і болотяними вогниками. А згодом вогняники захотіли оселитися на якомусь похмурому острівці, то Г.Г. ще підселив сюди і їх.
– Я чула, що блукаючі вогники заманюють подорожніх у трясовину та зибучі піски, – сказала Пенелопа. – А хто такі вогняники?
– Дуже барвисті, – відповів Папуга, – найбарвистіші створіння в Міфології. До речі, рідня звичайних болотяних вогнів, але вогняники бувають і гарячі, й холодні, а прості болотяні вогники, як відомо, завжди холодні. Вогняники – чарівні створіннячка, дуже сором'язливі, але надзвичайно привабливі та щирі. А болотяні вогники – навпаки: свавільні, неслухняні шибайголови.
– А мандрагори? – спитала Пенелопа. – Це теж щось схоже на вогняників?
– НІ-НІ, – відповів Папуга, – вогняники складаються головним чином із вогню, а мандрагори – це рослини, до того ж, ледачі нікчеми. Бачте, колись їх широко застосовували в замовляннях і медицині, але їм це, звичайно ж, не сподобалось, і вони собі придумали крик.
– Крик? – перепитав Пітер. – Але, заради всього святого, як же це можна придумати крик?
– Їхній крик особливий, – сказав Папуга і для підкреслення значущості своїх слів підняв кіготь. – Це такий моторошний, жахливий крик, що коли хто почує, то може збожеволіти.
– Це для того, щоб їх не зривали? – поцікавився Саймон.
– Так, – кивнув Папуга, – й тепер вони нічого не роблять, тільки сплять удень і вночі, вночі та вдень. І досить кому-небудь ненароком потривожити їх, як вони тут-таки прокидаються і тут-таки всі разом верещать – ви собі можете це уявити?
– Ой, леле, і нам доведеться пройти цілим лісом отаких мандрагор? – промовив Пітер. – Так, це має бути небезпечним.
– Я ж вам казав, що ця операція є небезпечною, – нагадав Папуга. – Спочатку на нас чекають переживання з мандрагорами, потім – із вовкулаками, а далі ще й болотяні вогники… Щоправда, вдень їх не видно, та й вовкулаки вдень сплять. Тому-то Г.Г. й наполягав, щоб ми пристали до берега цього острова тільки засвітла. Це найбезпечніша пора.
– Ми швидко рухаємося вперед, нам допомагає вітер Г.Г., – зауважив Саймон.
Човен і справді плив співучими хвилями барви шампанського з доброю швидкістю. І це разом із теплим сонцем і лагідним вітром робило мандрівку чудовою. Вода була така чиста, що на глибині двадцяти футів діти бачили табунці різнобарвних риб, що сновигали туди-сюди, величезні мушлі з блискучими перлинами всередині, гігантських омарів і крабів із дивовижним забарвленням. Маленькі зграйки багряних і синіх летючих риб зненацька вистрибували з води просто перед човном, пролітали над хвилями, цвірінькаючи, мов пташки, та знову пірнали у воду.
– Агов, панночко, – звернувся Етельред до Пенелопи стишеним голосом, – не бійтеся тих вовкулаків, добре? Вам їх не треба боятися, бо я весь час пильнуватиму, присягаюся!
– Звичайно, мені було б дуже страшно, – відповіла Пенелопа, – але з таким особистим охоронцем, як ти, я не відчуваю анінайменшого страху.
Видно було, що Етельредові страшенно приємно таке почути.
Вони пливли вже кілька годин, вітерець і сонце все-таки стомили їх. Папуга сховав голову під крило, щоб трохи подрімати; Етельред лежав горілиць із роззявленим ротом і хропів, а циліндр підіймався та опускався в нього на грудях; Пенелопа й хлопчики теж задрімали, заколисані запашним, лагідним вітром. Пенелопа невдовзі прокинулась і ще якийсь час лежала, розмірковуючи над тим, чи не час уже чим-небудь підкріпитися, вдивляючись у чисте зеленаве небо з батальйонами кольорових хмар, і раптом відчула: щось не так. Але ще не розуміла, що саме. Однак скоро збагнула, в чому річ. Хмари не рухалися. Вона сіла і роззирнулася довкола. Зусібіч, скільки сягало око, вони були оточені водоростями, великими пурпуровими і зеленими фальбанками, схожими на кольорове мереживо, яке рухалося та розросталось на очах. Човен міцно застряг у них, як на мілині, тому вони стояли на місці. Пенелопа усвідомила небезпеку, що загрожувала їм, але це ще було не все. Пагін водоростей раптом перекинувся через борт човна, ніби щупальце живої істоти, швидко поповз, із легким шарудінням розростаючись навсібіч. Пенелопа зрозуміла, що ще два-три таких пагони, і їхній човен разом із ними всіма зникне в гущавині пурпурових і зелених рослин.