Співуче море
Г.Г. страшенно зрадів, коли почув, що горностаї, можливо, приєднаються до них, що грифони напевне приєднаються та що Етельред відкрив засіб, який змушує василісків несамовито й нестримно чхати.
– Лавандова вода? – повторив він. – Це цікаво. У них, мабуть, починається щось на кшталт лихоманки, алергічного нежитю. Я спробую приготувати замінник.
– А хіба тут у вас не вирощують лаванду? – спитала Пенелопа.
– Вона росте на якомусь острові, – відповів Г.Г., – але без Великої Книги Трав я вже й не згадаю, на якому саме.
– Одного разу під час відпустки у мене від якоїсь рослини також почалася жахлива лихоманка, – втрутилась Табіта. – Дайте мені понюхати пляшечку, і я визначу, воно це чи ні.
Їй дали понюхати лавандову воду, й це подіяло на Табіту так само, як і на василісків. Табіта розпчихалася, пропалила два дивани, підпалила чотирнадцять подушок і стіл і не вгамувалася, аж поки їй на голову не вилили відро води.
– Так, це воно, це та сама рослина, – відхекуючись промовила вона. – Ой, Божечку, я так не чхала відтоді, як ненароком попудрилася перцем.
– Як це можна? – здивувалася Пенелопа.
– Розумієш, просто я пудрилась у темряві, – пояснила Табіта, втираючи рясні сльози.
– Пудрилась у темряві? – перепитала Пенелопа. – Чому?
– Ну, тому, що я, власне, збиралася на опівнічний бал. Місяця на небі не було, розумієш, тому цілком природньо, що я пудрилась у темряві.
– То де, ти кажеш, ця трава росла? – спитав Г.Г.
– На Острові Золотого Гусака, – відповіла Табіта. – Ми, дракони, поїхали туди на канікули, розбили табір. І тут усі як один підхопили нежить. Ви можете уявити, як це зіпсувало нам відпочинок?
Діти щойно були свідками збитків, яких через лаванду наробила одна тільки представниця драконячого племені, тому їм легко було уявити, який зчинився гармидер, коли п'ятдесятеро драконів-туристів разом захворіли на лавандову лихоманку.
– Ну, це для нас справді важливо, – промовив Г.Г. задоволено. – Острів Золотого Гусака лежить на одній прямій із Островом Вовкулаки, й ви зможете назбирати лаванди, коли повертатиметеся звідти. Я зроблю з неї екстракт, і ми завжди будемо тримати його напохваті.
– Зараз добре було б обміркувати подорож, – нагадав Саймон. – Г.Г., ви маєте карту?
– Маю, та ще й яку – прекрасну! – відповів Г.Г. і дістав велику пергаментну карту, на якій зображено було всю країну Міфологію, і море, й усі острови.
– Зараз ми отут, – показав Г.Г. і поправив окуляри, – а тут, вище, Замок Василісків. Вам треба спуститися ось сюди, на берег, і тримати курс на південний захід, попри Болото Місячних Мисливців, повз Агатовий Архіпелаг. І тоді ви побачите ліворуч Острів Золотого Гусака, а на північний схід від нього лежить Острів Вовкулаки.
– Як ви вважаєте, скільки часу знадобиться для подорожі? – запитав Пітер.
– Ну, кілька годин, – відповів Г.Г.
– А у вас часом немає чого схожого на підвісний двигун? – із надією в голосі спитав Саймон.
– На жаль, ні, – сказав Г.Г. – Але я можу зробити вітрило з місячного желе і дати вам у підмогу попутний вітер. Ну, що скажете?
– Чудово, – зрадів Пітер. – Знаєте, після проникнення в Замок Василісків це буде, здається, ще одна захоплива пригода.
– Гляди не навроч, – застеріг його Папуга. – Ті вовкулаки – напрочуд неприємні типи.
– Ти не поїдеш! – раптом зойкнула Дульчібелла. – Ти не поїдеш до вовкулак на острів, я тебе не пущу. Я на тебе ображуся! Я подам у відставку! Я впаду в сплячку! Я буду кричати, буду верещати! Я нізащо, ніколи, ніколи, ніколи у світі не буду більше з вами розмовляти, ось так!
На цьому слові вона розплакалась і зсунула всі штори у своїй клітці.
Пенелопа підійшла до клітки й почала втішати Дульчібеллу.
– Дульчібелло, дорогенька, – сказала вона, – всі знають, якої ти високої думки про Папугу – ми, до речі, так само. І ніхто не просив би його їхати, якби можна було без нього обійтися, розумієш? Але я обіцяю: якщо ти його відпустиш, я сама пильнуватиму, щоб він не ризикував, а залишав найнебезпечнішу роботу мені та моїм братам.
– Ну, коли так… – промовила Дульчібелла, взялася за штору та краєчком витерла очі. – Якщо ти обіцяєш наглядати за ним…
– Обіцяю, – запевнила її Пенелопа.
– А тепер, якщо ви, жінки, вже скінчили, – голосно і трохи схвильовано сказав Папуга, – може, перейдемо до обговорення плану нашої операції?
– Я думаю, – сказав Саймон, який увесь цей час записував якісь математичні обчислення на клаптику паперу, – я розрахував: якщо Г.Г. забезпечить нам завтра на світанку вітер швидкістю чотири вузли, то за відсутності якихось ускладнень ми досягнемо Острова Вовкулаки до п'ятнадцятої тридцять. А це означає, що ми зможемо зібрати руту, провести ніч у плаванні та повернутися назад післязавтра вдосвіта.
– Думаєш, ви вкладетеся в цей час? – запитав Г.Г. із сумнівом у голосі. – За жодних обставин не можна причалювати до острова вночі. Поночі вовкулаки найстрашніші.
– Якщо ви дасте нам сприятливий вітер, – сказав Саймон, – ми неодмінно впораємось.
– Про це не турбуйтеся, – пообіцяв Г.Г. – Вкажіть мені тільки напрям і силу вітру – я його запущу: це ж елементарно!
– Візьміть із собою пігулки від морської хвороби, – зненацька прокричала Дульчібелла.
– Тихо будь, жінко, – обірвав її Папуга, – ми обговорюємо важливі справи.
– Морська хвороба – теж важлива справа, – наполягала Дульчібелла. – Коли вас буде так нудити, що ви не зможете втекти від вовкулаків, – отоді побачите, яка це важлива справа.
– Я обіцяю пильнувати, щоб він їх вживав, – заспокоїла павучиху Пенелопа.
– Як би я хотіла бути з вами, допомогти вам, – зітхнула Табіта. – Але, боюся, човен мене не витримає – завелика.
– Ти завелика, я – застарий, – і собі зітхнув Г.Г. – Однак усе-таки відчуваю провину за те, що покладаю на ваші плечі, дітки, всю роботу, наражаю вас на таку небезпеку.
– Дурниці, – заперечив Пітер, – я б ні за що у світі не погодився пропустити такі пригоди!
– Я теж, – підхопив Саймон.
– За нас не турбуйтеся, – мовила Пенелопа, обійняла Г.Г. і поцілувала його в рожеву щічку. – Нам дуже подобається допомагати вам, і ми повернемо вам Міфологію, ось побачите.
– Тричі "Віват!" панночці Пенелопі! – загорлав Етельред, плескаючи в долоні.