– Як на птахофермі, – підказав Саймон.
– Точно, саме так, – підтвердив Папуга. – За останніми підрахунками, двадцять п'ять яєць. По одному щодня. Уся наша країна Міфологія скоро буде переповнена василісками, якщо ми якимось чином цьому не зарадимо, чи радше якщо я не зараджу цьому. Розумієте, десь протягом останніх двохсот років Г.Г. став дуже слабкий і неуважний і залишав щодалі більше поточних справ на мене. Але я нічого не міг вдіяти без Головних Книг. Тоді ми з Дульчібеллою надумали піти й вкласти трохи розуму в дурнуваті голови василісків, але посеред ночі нас схопили їхні поплічники, пришелепуваті, бридкі й нахабні жаби, загорнули нас у жахливий пакувальний папір та вкинули в річку. Пане Папуго! Моя кров кипить! Чекайте-чекайте, я ще дістану своїми крильми тих клятих жаб!
– А що ж з паном Джанкетберрі? – запитала Пенелопа. – Бідолашний, що з ним сталося?
– Він був у відчаї, нещасний мій друг, – сказав Папуга. – Він сидів у своїй чарівній печері й тримав на руках дракониху, а та билася в істериці. Після цього я його вже не бачив.
– Дракониху? – перепитав Пітер, який почувався трохи скуто поруч із цими незрозумілими створіннями.
– Табіта, остання з драконів, – пояснив Папуга. – Досить мила тваринка, по-своєму, але дуже непрактична. Вона дозволила василіскам забрати яйця, а коли зрозуміла, яку вчинила дурницю, то, як і слід було сподіватися, її охопила істерика. Ніякої витримки в цих драконів.
– А ти не думав, що треба повертатися якнайшвидше? – тривожно запитала Пенелопа. – Тобто поки малі василіски ще не вилупились?
– Думав! – сказав Папуга. – Але я не можу цього зробити без чужої допомоги!
– Ми допоможемо! – вигукнула Пенелопа. – Ми зробимо що завгодно, хіба ні, Пітере?.. Саймоне?
– Так! Авжеж! – відповіли хлопці. – Що завгодно, тільки скажи!
– Які ви добрі! – сказав Папуга, втираючи сльози. – Дуже-дуже добрі…
– Якщо відверто, в мене й на думці не було їхати з тобою! – пожартував Пітер. – І допомагати тобі дати доброго прочухана тим василіскам!
– Так! – підтримав Саймон. – І тим мерзенним жабам!
– Папуго, можна ми поїдемо з тобою? – запитала Пенелопа. – Я маю на увазі, що ми можемо стати тобі в пригоді.
– Мої дорогі діточки! – сказав Папуга, розчулений до краю. – Ви такі шляхетні, такі великодушні… Звичайно, ви можете поїхати з нами. Я буду дуже вдячний за допомогу.
– Добре! – казав Пітер, підстрибуючи від радості. – Все, вирішено! Тільки як ми туди доберемося?
– Поїздом, – промовив Папуга.
– Поїздом?! – повторили здивовані діти.
– Так. Спочатку була тільки стежка до нашого Входу. А згодом туди проклали залізничну колію. Вузьку: вузькоколійку, звичайно ж. Колія пролягає прямо біля нашого входу, отже, Мадам Гортензія підвезе нас просто до нашої таємниці, розумієте? Вона француженка, але з тих, кращих. Якщо відверто, сам я не згадаю дороги до Входу. Зазвичай я добираюсь туди по-іншому. Але Мадам Гортензія знає дорогу. Вона зараз на пенсії, живе у селі Дайкофта.
– Ага, я її бачила! Вона зараз у нашому селі. Тобто в селі, найближчому до нашої вілли! – дико заверещала Пенелопа. – Ти говориш про той симпатичний маленький паротяг, що стоїть на платформі біля залізничної станції? Це його ти називаєш Мадам Гортензія?
– Так, так, – зрадів Папуга. – І як там вона?
– Добре, – сказала Пенелопа. – Вона гарненька.
– Ми ніколи не показували машинам нашого Входу, – сказав Папуга. – Ненадійні вони, ці машини, але стара Мадам Гортензія – добра душа. Вона зібрана не так, як теперішні поїзди. Якщо ми виїдемо сьогодні вночі, то вона відвезе нас просто до Входу в Міфологію. А там ми вже підемо пішки – вздовж річки.
– Якщо там є річка, то чому б нам не попливти на човні? – запитав Саймон.
– Ой, якби ми його мали, то попливли б, – зітхнув Папуга.
– Але ж ми маємо! – радісно вигукнув Пітер. – У нас є човен, він тут, за цією піщаною дюною.
– Та ви жартуєте!!! – здивувався Папуга.
– Ні, – сказала Пенелопа. – Іди й переконайся сам.
Папуга злетів з вершечка золотої клітки, піднявся над піщаною дюною, виграючи на сонці всіма барвами веселки. Швидко глянув на човен і повернувся, знову вмощуючись на вершечку клітки.
– Тобі вже не можна так літати, у твоєму віці, – буркнула Дульчібелла. – Я ще раніше про це казала.
– Грандіозно! – вигукнув Папуга, трохи захеканий. – Чудово! Якраз те, що нам потрібно: складаний, та ще й такого гарного кольору. Діти, який же я радий, що ми з вами зустрілися!
– Ми теж раді! – сказала Пенелопа.
– А тепер треба розробити план, – нагадав Папуга. – Ось що я пропоную. Якби ви були такі добрі та заховали нас із Дульчібеллою (у клітці) десь побіля дороги, а опівночі повернулися, тоді б ми всі разом помандрували до села Дайкофта і попросили пані Гортензію підвезти нас до Входу в Міфологію. А звідти вже ми попливемо човном. Як вам такий досконалий план?
– Супер! – вигукнув Саймон і посміхнувся.
– Ми з Саймоном беремо на себе зброю і спорядження, – заявив Пітер.
– А Пенелопа відповідатиме за харчі та речі першої необхідності.
– О Боже, – Саймон здригнувся від несподіваної думки, – але ж скільки часу займе ця подорож?
– Кілька днів, я б сказав, – відповів Папуга. – А що?
– А як же твій тато, Пенні? – спитав Саймон. – Як йому це пояснити?
– Дуже просто, – заспокоїла його Пенелопа. – Він якось казав мені, що коли ви двоє приїдете, то ми могли б узяти намет і всі разом влаштувати собі на пляжі кемпінг на кілька днів. І тепер нам залишається тільки сказати, що ми приймаємо цю ідею та влаштовуємо кемпінг. Словом, покладіться на мене.
– Отже, вирішили. Час братися до роботи, – діловито сказав Пітер.
Діти обережно винесли клітку на пагорб і заховали в заростях мирту. Відтак вони попливли назад, до рідного берега, випустили повітря з човна і понесли його додому. Як Пенелопа й обіцяла, дядечко Генрі не заперечував проти їхнього наміру влаштувати кемпінг на пляжі.
– Зараз саме місяць уповні, – розповідала Пенелопа, – й ми зможемо провести кілька ночей там, на березі, а тобі зовсім нема чого за нас хвилюватися.
– Так, я не хвилюватимуся, – відповів дядечко Генрі. – Я у вашому віці дуже любив такі місячні ночі на пляжі. Чудові були часи! Бажаю вам гарно розважитись.