– Ага, і ще єдинорогів за компанію – тоді б, мабуть, нам вистачило сили, щоб іти в наступ? – припустив Саймон.
– Хо-хо-хо! – зареготав Папуга. – Ха-ха-ха! Хо-хо-хо! Пробачте, будь ласка, але ж ця оригінальна ідея про вояків-горностаїв… Хо-хо-хо!
– Але що тут такого смішного? – здивувалася Пенелопа. – Я думаю, що сімсот сімдесят сім горностаїв все-таки нам би допомогли. Хіба вони якісь хворі, чи що?
– Чи вони хворі? Гірше! Вони просто зграя ледарів і боягузів, ось вони хто, – втрутився Етельред. – Користі з них у бою, як від гнилих бананів.
– Це надто вульгарно, але правдиво, – ствердив Папуга. – У горностаїв стільки бойового духу, скільки, скажімо, в яблуневому цвіті.
– Однак, – заперечив Г.Г., – не слід забувати про вплив рути. Я з цією рослиною не дуже часто стикався, проте з усього написаного тут випливає, що вона робить горностаїв… м-м-м… ну…
– Войовничими? – підказав Папуга.
– Саме так, войовничими, – зрадів Г.Г. – Якраз настільки, щоб нападати на василісків. І якщо це правда (а хто може засумніватися у правдивості Великих Книг?), то про це має бути згадка в Історії Горностайства.
– Але якщо рута справді робить горностаїв такими… такими… як ви там їх назвали, – сказала Пенелопа, – то, може, нам просто нарвати цієї трави та нагодувати їх, щоб приєдналися до нас?
Г.Г. спустив окуляри на кінчик носа і спідлоба глянув на дівчинку.
– Усе це чудово, моя дорогенька, – зауважив він, – але рута росте тільки на Острові Вовкулаки, а це дуже далеко звідси. До того ж, цей острів – один із найнебезпечніших і найнегостинніших куточків Країни Міфології, тож нема чого вирушати в таку далеку і небезпечну подорож по руту, якщо не переконатися напевне, що горностаї погодяться її вживати. Тут написано, що вона гірка. Я певен, їм це не до смаку. Щоправда, я міг би її підсолодити.
– Отже, перш за все треба вийти на контакт із горностаями, – запропонував Саймон. – Якщо ми зуміємо пояснити їм, яку загрозу для всіх становлять василіски, то вони, звичайно, нам допоможуть.
– Щось я в цьому дуже сумніваюся, – буркнув Папуга.
– Я теж, – сказав Г.Г., – але все-таки спробувати варто.
– А вони далеко живуть? – поцікавилась Пенелопа.
– Ні, не дуже далеко, – відповів Папуга. – приблизно за п'ять миль звідси, на мальовничому пагорбі у Пляшчаному Лісі. Вони називають цю місцевість Горностайством – іще б щось придумали!
– Ну, тоді, – сказала Пенелопа, – я пропоную ось що: зараз ми всі лягаємо спати, а завтра вранці йдемо туди на зустріч із Головним Горностаєм, чи як його там називають.
– Герцог Венслідейл! – мовив Папуга і пирхнув. – Дурнувате створіння.
– Отже, з герцогом Венслідейлом, гаразд, – вела далі Пенелопа. – Я впевнена, що коли поговоримо з ним, то нам вдасться його переконати.
Оскільки ніхто нічого кращого не придумав, усі погодилися з цим планом і понуро поплентались до ліжок.
Пенелопа довго лежала з розплющеними очима, тривожилася за те, що буде завтра. Головна проблема полягала в тому, що всі мешканці Міфології були страшенно неорганізовані, і видавалося цілком природним, що василіски, які натомість відзначалися дуже високою дисципліною, нині опинилися в кращому становищі. Але водночас вона була переконана: як тільки їм вдасться переманити горностаїв на свій бік, вони разом зможуть захопити Замок Василісків. Із цією втішною думкою дівчинка й заснула.
Наступного дня рано-вранці троє дітей сіли на своїх єдинорогів і вирушили в дорогу у товаристві Папуги, який сидів у Пенелопи на плечі, й Етельреда, який сидів у Пенелопи за плечима: ас-контррозвідник міцно тримався та старанно вдавав, ніби зовсім не боїться. Спершу вони проїжджали крізь Коркові ліси, а потім опинилися в неймовірно цікавій місцині. Червоне каміння безладно громадилось тут одне на одне, утворюючи високі хисткі колони, вежі, а поміж них росли небачені дерева зі стовбурами, схожими на пляшки для вина з довгими шийками.
– Пляшчані дерева, – пояснив Папуга, коли Пітер здивовано вигукнув. – Ще один винахід Г.Г. Ці стовбури всередині порожнисті й водонепроникні. Досить лише знати, яку ви хочете пляшку, вибрати стовбур потрібного розміру, обрубати гілля – і маєте, ось вам і пляшка! А дорогою назад витинаєте до неї ще й корок.
– Справді, погодьтеся, Г.Г. просто неймовірний – як тільки він усе це придумує! – захоплено вигукнула Пенелопа.
– О, це ще дрібнички, – легковажно кинув Папуга. – Далі на північний схід у нас росте два різновиди коробкового живоплоту.
– Аж два? – перепитав Саймон.
– Так, – кивнув Папуга, – картонні та дерев'яні. Вибирай собі яку завгодно коробку та зривай її просто з живоплоту. Разом із кришкою, звісно.
Тим часом стежка вивела їх до виступу на вершині пагорба, звідки відкривався чудовий краєвид: в долині, огорнута вранішнім туманом, лежала країна Міфологія, а довкола, скільки сягало око, сяяло золотом величезне море, то тут, то там поцятковане групками островів.
– Оце і є Горностайство, – повідомив папуга і широко повів крилом. – Якщо розглядати під різними кутами – це один із найпрекрасніших куточків Міфології. Я повсякчас повторюю Г.Г., що треба тут, нагорі, збудувати собі маленький літній будиночок для відпочинку. Горностаї не заперечували б.
Вони пройшли звивистою стежкою поміж пляшкодерев і оминули якесь хистке нагромадження каменів. І тут, просто перед ними і – що найцікавіше – спиною до них, ніби з-під землі з'явився горностай-вартовий із величезним важким списом на плечі. Горностай був вбраний в блакитну оксамитову уніформу з блискучими мідними гудзиками, на голові в нього красувався капелюх із довгим зеленим пером.
– Гей, там! – заволав Папуга. – Еге-гей!
Результат виявився негайно. Горностай підскочив майже на висоту власного зросту, впустив спис, пронизливо зойкнув, втиснувся в каміння, заплющив очі та притис руку до серця.
– Здаюся! – запищав він. – Капітулюю! Я все віддам, усе скажу. Тільки, будь ласка, не чіпайте мене.
– Дурню, це ж я, Папуга, – сказав на це Папуга.
– Якщо ви не будете мене зачіпати, герцог винагородить вас, – лепетав горностай із міцно заплющеними очима. – І мої мама й тато винагородять вас… І ще моя тітонька винагородить вас… І троє моїх небожів винагородять вас…