– Вони небезпечні? – спитав Саймон, зачудовано дивлячись на них.
– Господи, звісно, ні, – вигукнув Папуга. – Це найдобріші і найтупіші створіння у всій країні, але, на відміну від найдобріших і найтупіших людей, надзвичайно корисні.
– А яка від них користь? – запитала Пенелопа.
– Молоко, – відповів Папуга, – і місячне желе – мабуть, одна з найкорисніших субстанцій, відомих нині.
– А звідки у них тече молоко? – замислено спитав Пітер.
– Із мушель. На кожній мушлі є три крани: на двох написано "гаряче" і "холодне", досить повернути краник – і потече гаряче чи холодне молоко, на будь-який смак.
– А третій кран? – запитав Саймон.
– Вершки.
– О Боже! – вигукнув Пітер, який просто обожнював вершки. – Вони справді надзвичайно корисні.
– А желе, – запитала Пенелопа, – звідки береться?
– Ох, – зітхнув Папуга, – ви бачили, як слимак залишає за собою слизький слід? Вони роблять так само, тільки після них залишається місячне желе, та й то лише тоді, коли їх попросять.
– Фе, – скривилась Пенелопа. – А навіщо вам так багато желе?
– Воно застигає пластами, – пояснив Папуга, – і стає найціннішим матеріалом. По-перше, воно має здатність бути холодним у спеку і теплим на холоді.
– Що? – перепитав шокований Пітер.
– Я кажу, що коли з нього зробити дім, одяг чи щось таке, – пояснив Папуга, – то в ньому буде тепло в холодну погоду та прохолодно в спекотну.
– Це добре, – замислено мовив Саймон.
– Пласти желе просто збирають і складають у стоси, – вів далі Папуга, – а коли треба, беруть один пласт і щось із нього вигадують.
– Щось вигадують? – перепитала Пенелопа. – Що це має означати?
– Зараз покажу, – сказав Папуга. – Підійдіть-но ближче.
Вони підійшли до телят. Дивні створіння підняли голови і приязно глянули на них. Місячні телята скубали траву і час від часу приємно мукали: "му-у-у-у". Діти помітили ватажка череди. Він був більший за інших, і в нього на шиї висів великий золотий дзвіночок із написом "Ватажок".
– Добридень, – привітався Папуга.
Ватажок втупився в нього і протяжно привітався: "Му-у-у-у-у".
– Не дуже цікаві співрозмовники, – прошепотів Папуга на вухо Пенелопі. – Дуже обмежений словниковий запас.
Ватажок і далі привітно дивився на них.
– А тепер, друже, – продовжив Папуга, – нам треба кілька пластин желе. Якщо тобі не важко.
Ватажок із розумінням кивнув головою, а тоді повернувся до череди і протяжно, мелодійно замукав. Череда відразу стала в коло, голова до хвоста, а ватажок зайняв своє місце в центрі. Коли всі вже були готові, ватажок почав співати, тобто він хитав головою туди-сюди, так щоб дзвоник дзеленчав не в ритм, і вигукував: "Му-му-у, му-у-у, му-у-у". І тоді вся череда заковзала по колу та хором енергійно замукала: "Му-у-му-у-му-у, му-у-му-у-му-у, му-у-му-у-му-у".
Усе це звучало дуже голосно і навіть гнітюче, але діти зауважили, що коли стадо ковзає по колу, то щораз інше місячне теля залишає слід, схожий на нефритово-зелений рідкий клей, а наступне теля розкачує його на тонкі, гладенькі, прозорі листи.
– Добре, добре, вже досить! – закричав Папуга, намагаючись перекричати хорове мукання.
Місячні телята, трохи спантеличені, зупинилися, їхні голоси завмерли, а на траві залишилося зо два десятки пластів, схожих на тонке, крихке зелене скло.
– Ніяк не можуть навчитися рахувати, – роздратовано сказав Папуга. – Ну, нехай, усе одно знадобиться.
Пенелопа підняла одну пластину й побачила, що вона пругка й легка, мов павутина.
– О, воно трохи схоже на пластмасу, – сказала вона.
– Краще за пластмасу, – сказав Папуга. – Бо коли ви придумали з нього все, що треба, і воно вам більше не потрібне, вам досить просто викинути його з голови, щоб воно зникло без сліду і нічим не могло зіпсувати пейзаж.
– Що значить "викинути з голови"? – перепитав Пітер.
– Гаразд, візьмемо дві пластини, бо більше нам не потрібно, а решту доведеться ліквідувати. Дивіться.
Діти заворожено дивились, як Папуга ходив від одного листа желе до іншого, зосереджено дивився на них і промовляв: "Щезни".
І пластина миттю скручувалася, меншала, аж поки не зникала зовсім зі звуком, схожим на вибух маленької повітряної кульки.
– Неймовірно! – вигукнув Саймон.
– Я ніколи такого не бачив, – сказав Пітер.
– То ви просто кажете їм, що робити? – запитала Пенелопа.
– Так, – сказав Папуга і витер чоло крилом. – Але для цього потрібно дуже зосередитись. І тоді, звичайно, вигадувати з нього що завгодно, будь-яку річ – тільки й того. Дивіться.
Він підійшов до однієї з двох пластин місячного желе й простягнув крило.
– Дай мені два шматки розміром дев'ятнадцять на шістнадцять дюймів, – сказав він, і пластина слухняно відірвала від себе два шматки вказаного розміру.
Папуга перелетів на плече до Пенелопи.
– А тепер, – сказав він, – стійте тихо, поки я не вигадаю з них що-небудь.
Діти затамували подих.
– Що ти хочеш із них вигадати? – не витримав Саймон.
– Відра! – сказав Папуга, пильно вдивляючись у шматки желе.
Діти уважно спостерігали, аж ось побачили, як шматки желе змінили колір із ясно-зеленого на темно-зелений, а тоді раптом згорнулися і почали гнутись і корчитись, крутитись, підстрибувати і звиватись по-всякому. А потім вони здійснили якийсь дуже складний рух – почулось легеньке "пах-х!" – і перед ними стояли два маленькі гарненькі відерця.
– Слухайте, це ж просто диво! – вигукнув Пітер, вражений побаченим.
– Тепер я не дивуюся з того, що ви вважаєте желе таким цінним, – зауважив Саймон.
– Це найпрактичніша річ, яку я тільки коли-небудь бачила, – впевнено сказала Пенелопа.
Папуга тим часом в одне цеберко набрав холодного молока, а в інше – вершків із мушлі якогось теляти. Тоді мандрівники подякували череді, яка в унісон ввічливо промовила "Му-у-у!", прихопили пласти желе та пішли назад до річки й до своїх речей.
– Ага, ось і ви, – сказала Дульчібелла, коли вони повернулись. – Не дуже поспішали, так? Я вже збиралася посилати за вами пошукову групу.
– Як би ти могла послати за нами пошукову групу? Ти екзальтована й егоцентрична павучиха, – сказав Папуга.
– Ми принесли тобі вершків, – поквапливо докинула Пенелопа.
– Вершків? – повторила павучиха. – Як мило. Але тлю на закуску не принесли, ні?