– І знаєте, містере Грассо, що після цього зроблять ваші погані родичі? – провадив я.– Вони зачиняться вдома і поміркують, як їм стати добрими родичами!
– А тепер розкиньте розумом,– вів я далі,– наскільки вам буде зручніше, коли моя програма набере чинності. Скажімо, якийсь жебрак спробує виканючити у вас гроші...
– Не збагну, до чого ви хилите,– озвався мій співрозмовник.
– Це ж дуже просто! – вигукнув я.– Тоді ви скажете тому прохачеві: а яке в тебе друге ім'я? І він промимрить щось на зразок "Устриця-Дев'ятнадцятий", "Синиця-Перший" чи "Мальва-Тринадцятий". А ви йому у відповідь: "Стривай, волоцюго. Я – Уран-Третій. У тебе має бути десять тисяч рідних і сто дев'яносто тисяч двоюрідних братів і сестер: тож ти не самотній на білому світі. Пробач, але з мене вистачає власних родичів, яких треба частувати й розважати. Тому – чи не пішов би ти туди й перетуди? Стривай-но, можеш на прощання цмокнути мене в гузно!"
Розділ 32
Коли мене обрали президентом, країну лихоманило від гострої нестачі палива. Отже, найнагальнішою проблемою, яку мені належало розв'язати, стало забезпечення електроенергією потужних комп'ютерів запрограмованих на розподіл нових родових імен.
Я звелів командуванню нашої занепалої армії – такою вона дісталася мені у спадщину від мого попередника – виділити коней, вози й солдатів для перевезення на електростанцію тонн паперу з Національного архіву. То були документи часів адміністрації Річарда Ніксона – єдиного за всю історію США президента країни, якого змусили скласти повноваження й піти у відставку.
Я особисто з'явився до архіву простежити за ходом робіт. Зі сходів я звернувся з промовою до солдатів та кількох випадкових перехожих. Я сказав, що містер Ніксон та його поплічники втратили душевну рівновагу, вражені вірусом самотності дуже небезпечного різновиду.
– Він обіцяв об'єднати народ,– заявив я,– а насправді роз'єднав нас ще дужче. Зате тепер – гей, швидше виносьте! – він нас таки об'єднає!
Промовляючи, я водночас позував перед уявними фотокамерами під промовистим гаслом, викарбуваним на фасаді Національного архіву:
МИНУЛЕ – ЦЕ ПЕРЕДМОВА.
– Не слід вважати їх за вроджених злочинців,– зауважив я.– Просто вони прагнули братерства, яке знайшли для себе в організованій злочинності.
– Під цим склепінням,– і я махнув рукою в бік архіву,– сховано стільки злочинів, учинених самотніми людьми з нашого уряду, що давно слід замінити це гасло на інше: "Краще родина бандитів, аніж узагалі ніякої родини".
Я певен, що нині ми підведемо риску під ерою подібних трагічних непорозумінь. Друзі, сусіди, родичі! Передмову закінчено! Почнімо ж виконувати нашу благородну місію!
Дякую за увагу, закінчив я свою промову.
На превеликий жаль, мої слова не могли бути надруковані в жодній великій газеті або журналі. Всі друкарні через нестачу палива, припинили роботу. На місці мого виступу не було й мікрофонів. Перед Національним архівом стояли тільки звичайні люди.
Отак воно.
Щоб гідно відзначити сьогоднішню подію, я звелів видати солдатам меморіальний нагрудний знак. То було пластмасове кружальце на голубій стрічці.
Напівжартома я пояснив, що голуба стрічка символізує "Синього птаха щастя". І, звичайно ж, на значку був напис:
КІНЕЦЬ САМОТНОСТІ!
Розділ 33
У нашому Національному парку хмарочосів ранок у розпалі. І хоча сила земного тяжіння сьогодні досить помірна, проте Мелоді та Айседор не збираються працювати на піраміді Немовляти. На даху одного з хмарочосів ми влаштовуємо пікнік. Молоді ставляться до мене дуже приязно: адже за два дні – мій день народження. Сміх та й годі!
Над усе в світі їм подобається відзначати дні народження.
Мелоді обскубує курку, яку приніс один з Війриних рабів. Окрім того, невільник передав нам дві хлібини та два літри пива. А ще раб показав кумедну пантоміму: притуливши до сосків денця пляшок, він удавав, ніби той пінистий напій цідиться з його грудей.
Ми щиро сміялися й плескали в долоні.
Обскубане куряче пір'я Мелоді підкидала вгору. Гравітація була слабка, тому моя онука скидалась на білу відьму. За кожним її рухом угору злітала зграйка легкокрилих метеликів.
В мені буяла чоловіча снага. І в Айседорові також. Власне, як і в кожному з чоловіків у такі дні.
Мітлою, яку він сам змайстрував із вербових прутиків, Айседор підмітає підлогу. При цьому він мугикає одну з двох відомих йому пісеньок. На жаль, ще в дитинстві йому на вухо наступив ведмідь, отож він безжально калічить мелодію:
Пливи, пливи, мій човнику.
Пливи ген в той затон.
Хутчіш, хутчіш, мій човнику,
Життя – це тільки сон.
І згадався мені той день,– а тоді човен уві сні мого життя був далеко від кінцевого затону,– коли надійшло послання від президента країни, тобто від мене самого. Подібно до інших громадян, я схвильовано чекав, яку відповідь дадуть комп'ютери, визначаючи мені друге ім'я.
Президент привітав мене з новим другим ім'ям, рекомендуючи вживати його для підпису, а також зазначити на своїй "поштовій скриньці, в адресних і телефонних довідниках тощо. Повідомлялося, що дане ім'я машина обрала цілком випадково: воно не натякає ні на мою вдачу, ні на мою зовнішність або минуле.
Проте тут-таки в оманливо невимогливій формі адресатові накидали певні зобов'язання перед новоспеченими родичами, як-от:
поливати їхні домашні рослини за відсутності господаря;
бавити їхніх немовлят – з тим, щоб батьки могли відлучитися з дому на годину чи дві;
не тримати від них у таємниці ім'я кваліфікованого дантиста;
підтримувати з ними жваве листування;
проводжати полохливих до лікаря;
провідувати невдах у в'язницях та клініках;
супроводжувати нервових на перегляд фільмів жахів.
Отак воно.
До речі, мене просто зачарувало моє нове друге ім'я. На відзначення своєї посвяти в Нарциси, я негайно видав наказ перефарбувати овальний кабінет[7] у Білому домі в світло-жовтий колір.
Саме в ту хвилину, коли моя секретарка Гортензія Щука-Тринадцята Макбанді занотовувала це моє розпорядження, до кімнати прослизнув посудомийник із кухні Білого дому. Він зважився на вельми делікатну місію. До краю схвильований, сміливець розтуляв рота – і одразу ж давився.