Але насправді доктор Мотт ну аж ніяк не скидався на щасливого. І тут ми з Елізою знову торкнулись одне одного головами. Навколо нас відбувалося щось дивне, незрозуміле – і нам дуже кортіло з'ясувати, в чому ж криється загадка.
І спільний геній не зрадив нас. Він відкрив нам справжню суть подій: ми потрапили в таке безнадійне становище, в якому досі ще не опинялись.
Але наш розум, як і всі інші, час від часу страждав від дивовижної наївності. Щось таке сталося з нами й тепер. Внутрішній голос порадив: щоб усе повернулося на свої місця, нам досить знову стати ідіотами.
– Бу,– сказала Еліза.
– Ду,– підхопив я і пукнув.
Еліза розрюмсалася.
Я схопив намазаний маслом коржик і пожбурив ним у обличчя Овети Купер.
Еліза повернулась до батька.
– Бу-блу!– сказала вона.
– Фуф-бей!– заволав я.
Татусь зайшовся плачем.
Розділ 13
Минуло шість днів відтоді, як я почав оцей свій життєпис. Протягом чотирьох із них сила земного тяжіння була середня – як ото за колишніх часів. Але вчора вона так зросла, що я ледь підвівся з ліжка – тобто зі свого кубельця з килимків, влаштованого у холі Емпайр-стейт-білдінга. Потім рачки промандрував крізь хащі свічників із власної колекції, прямуючи до шахти ліфту,– ми використовували її як нужник.
Отак воно.
А сьогодні гравітація послабла до рівня першого дня, і я знову відчув приплив чоловічої снаги, так само як і Айседор, коханець моєї онуки Мелоді. А втім, це коїться з усіма чоловіками на острові.
Прихопивши трохи харчів, Мелоді та Айседор пішли туди, де Бродвей перетинає Сорок друга вулиця. У дні зі слабкою гравітацією вони будують там досить примітивну піраміду. Вони не обтесують брил каміння і взагалі не обмежують себе у виборі будівельного матеріалу. Стягають на купу і двотаврові балки, і бочки від пального, й уламки автомобілів, й автопокришки, і конторські меблі, і театральні крісла, і всякий інший мотлох. Але я бачив, що в них виходить, і повірте мені: це таки буде не безформна купа сміття, а справжня піраміда.
І якщо майбутні археологи натраплять на мою книжку, це заощадить їхні зусилля, бо вони не стануть марно розкопувати піраміду, щоб дослідити її вміст. Бо всередині піраміди немає потаємних кімнат із незліченними скарбами. Та й узагалі немає там ніяких кімнат.
Сенс цієї піраміди криється на дні колодязя, над яким, власне, її й поставлено. У даному разі йдеться про тіло мертвонародженої дитини.
Те немовля покоїться у вишукано оздобленій скриньці, яку використовували колись для зволоження сигар найвищого гатунку.
Чотири роки тому Мелоді, що була матір'ю дитини, я – прадід – і Війра Бурундук-П'ята Заппа, наша найближча сусідка і щирий друг, опустили скриньку на саме дно колодязя, обминаючи комунікаційні кабелі і труби.
Що ж до піраміди, то її ідея цілком належить Мелоді та Айседору, який згодом став коханцем моєї онуки. Це, по суті, пам'ятник життю, яке і не відбулося. Це монумент людині, яка так і не дістала імені.
Отак воно буває.
Щоб дістатися до скриньки, зовсім не обов'язково дочиста розбирати піраміду. До поховання є й інші шляхи.
Але стережіться – там пацюки.
Оскільки немовля вважалося моїм спадкоємцем, піраміду можна назвати й так: "Гробниця принца Канделябрійського".
Ім'я батька принца Канделябрійського невідоме. Він згвалтував Мелоді десь на околицях Скенектаді, коли з Детройта, королівство Мічіган, дівчинка прямувала на Острів Смерті, сподіваючись розшукати свого діда – легендарного доктора Вілбера Нарциса-Одинадцятого Суейна.
Тепер Мелоді знову завагітніла – цього разу від Айседора.
Моя онука – маленька клишонога й весела істота зі щербатими зубами. Вона дуже погано харчувалася в дитинстві – сирітка в гаремі короля Мічігану.
Іноді вона здається мені веселою підстаркуватою китаянкою, хоч їй тільки шістнадцять років. Вагітне дівча з таким личком – це, повірте, сумне видовище для очей педіатра.
Проте кохання до неї квітучого на вигляд і дужого Айседора врівноважує мій смуток радістю.
Як і в більшості його родичів Малинників, в Айседора збереглися майже всі зуби. І він ходить випростаний навіть у ті дні, коли сила тяжіння стає просто нестерпною. Тоді він носить Мелоді на руках і навіть пропонує носити й мене.
Родина Малинників – це типові "шукачі харчів". Вони живуть на руїнах Нью-Йоркської фондової біржі, вудячи рибу в доках, шукаючи в руїнах консерви, збираючи дикі фрукти і ягоди. Малинники, крім того, вирощують свої помідори, картоплю, редьку і таке інше.
Вони ставлять пастки на пацюків, кажанів, собак, котів і пташок, яких залюбки їдять. Взагалі, Малинники зжеруть що завгодно.
Розділ 14
Я щиро бажаю Мелоді того, чого колись зичили мені та Елізі наші батьки – короткого, але щасливого життя на якомусь астероїді.
А чом би й ні?
Отож, як я вже казав, ми з Елізою могли б довго й щасливо жити на своєму астероїді, коли б одного дня не зблиснув наш розум. Можливо, й досі ми мешкали б у тому затишному домі, спалювали в каміні дерева, меблі, поруччя, панелі і кривлялися б та верзли дурниці в присутності інших.
Ми могли б годувати курей, поратися на маленькому городі, вирощувати овочі. І щиро радіти, спостерігаючи, як ми стаємо дедалі мудріші, при цьому анітрохи не турбуючись про практичне застосування своєї мудрості.
Заходить сонце. Хмари кажанів вилітають із тунелю метро – метушливі, верескливі, вони розвіюються, наче смог. Мене, як завжди, аж пересмикнуло.
Той вереск не назвеш навіть звуком. Навпаки – то так відбивається у моїх вухах мертва тиша.
Пишу далі при світлі тьмяного каганця – гніт, умочений у бляшанку з лоєм.
У моїй колекції тисяча свічників, але в мене немає жодної свічки.
Мелоді з Айседором грають у триктрак на підлозі холу і аж заходяться від сміху.
Вони вже готуються до вечірки з нагоди мого сто першого дня народження, до якого лишилося трохи більше місяця.
Іноді я підслуховую їхні розмови. Давніх звичок важко позбутися. До наступного свята Війра Бурундук-П'ята Заппа шиє собі і своїм рабам нове вбрання. Її комори вщерть напхані різним одягом. Я підслухав, як Мелоді запевняла, що невільники надягнуть рожеві панталони, взують позолочені пантофлі, а на голови намотають тюрбани із зеленого шовку, прикрашені страусовим пір'ям.