– Бу-блу! – в один голос заволали ми, не вірячи своєму щастю.– Бу-блу! Бу-блу! – не вгавали ми.
– А ось,– провадив батько, показуючи на матінку,– ваша Му-блу.
Для нас це виявилося ще сенсаційнішою новиною.
– Му-блу! Му-блу! – зарепетували ми.
І тут я та Еліза, за традицією, здійснили черговий гігантський стрибок у своєму інтелектуальному розвитку. Без будь-чиїх сторонніх підказок ми збагнули: якщо батьки завітали до нас – значить, незабаром наш день народження. І ми пробубоніли досить ідіотське слово, що означало день народження:
– Фуф-бей!
Як звичайно, ми вдавали неймовірне збудження. Ми навіть стрибали на радощах. На ту пору ми стали такими здоровенними, що підлога під нами вгиналася, мов батут.
Але зненацька ми вгамувалися, як звичайно, вдавши, що від надмірного щастя нас мовби паралізувало.
На цьому завжди й закінчувалася вистава. Потім нас відводили до себе.
Отак воно.
Розділ 9
Нас поклали у виготовлені на замовлення дитячі ліжка з бічними стінками, поставлені в сусідніх кімнатах. Спальні з'єднувалися потаємним ходом. Самі "ліжечка" розмірами не поступалися залізничним відкритим платформам. Коли піднімали бічні стінки, зчинявся оглушливий гуркіт.
Ми з Елізою вдали, ніби миттю заснули. Проте за якихось півгодини вже сиділи разом у її кімнаті. Доглядальниці до нас не заходили – адже на здоров'я ми ніколи не скаржились. До того ж за нами закріпилася слава: "...просто золоті діти, коли сплять".
Тим часом ми скористалися люком таємного ходу, що був під Елізиним ліжком, і, підміняючи одне одного, почали стежити за батьками, які зачинились у бібліотеці. Крізь непомітний отвір, просвердлений нами в стіні та картинній рамі з портретом професора Ілайю Рузвельта Суейна, їх було добре видно.
То була дивовижна бесіда. Наші любі батьки розмовляли так мляво, що спокійно могли б і поснути. Здавалося, батька з матір'ю зачаровано, і через те вони говорили тільки на теми, які анітрохи їх не цікавили.
І їх справді було зачаровано. Але що то за чари, ми з сестрою здогадатися не могли: бажання смерті власним дітям повністю паралізувало і скувало їх.
І я певен, хоч ніяких доказів у мене нема: жоден з них ніколи не сказав уголос, що хоче нашої з Елізою смерті.
Отак воно.
І ось тоді в каміні раптом засичало. То з сирого поліна шумно вирвалася пара.
А що мати, подібно до всіх живих істот, являла собою сполучення хімічних реакцій, то вона зойкнула моторошним вереском. Її хімічні компоненти зажадали відреагувати цим зойком на сичання вогню.
Проте материні хімічні сполуки не вдовольнилися тільки цією простою реакцією. Вони вирішили, що настав час, коли матінка має висловити вголос свої почуття до власних дітей. І вона їх висловила, та ще й як! Руки їй зсудомило, спина в неї вигнулася дугою, а обличчя взялося зморшками. Замість ще молодої жінки ми побачили перед собою старезну відьму.
– Ненавиджу їх! Ненавиджу їх! Ненавиджу їх! – вигукнула вона.
І вже за кілька секунд мати цілком ясно і недвозначно сказала, кого саме вона ненавидить.
– Ненавиджу Вілбера Рокфеллера Суейна та Елізу Меллон Суейн.
Розділ 10
Тієї ночі мати зазнала нападу тимчасового божевілля.
Згодом я навчуся краще розуміти її. І хоч мені ніколи не судилося любити ні своїх батьків, ні когось іншого, я ще не раз захоплюватимуся бездоганною порядністю матері. Вона зовсім не була лихослівною. Хай би то був прилюдний виступ, хай приватна розмова – через неї нічия репутація не страждала.
Отже, насправді то була не наша рідна мати, яка напередодні нашого п'ятнадцятиріччя заявила: "Як я можу любити цих моторошних потвор?" – маючи на увазі, звичайно, Елізу й мене.
Ні, то таки була не наша матуся, яка мовила, звертаючись до батька: "Як могла я спородити на світ дві отакі без'язикі колоди?"
І таке інше.
А що ж тато? Він схопив її в обійми, заливаючись слізьми від любові й жалю.
– Ох, Калебе, Калебе,– голосила вона в обіймах чоловіка,– це була не я!
– Авжеж не ти,– погодився він.
– Пробач мені.
– Звичайно.
– Чи коли-небудь простить мене бог?
– Він уже простив,– заспокоював її батько.
– Наче диявол у мене вселився,– виправдовувалась матуся.
– Так воно й було, Тіс,– погодився батько.
Потроху мати заспокоювалась.
– Ох Калебе! – зітхнула вона.
Щоб ви не подумали, ніби я прагну розчулити вас, скажу, що в ті дні ми з Елізою були не вразливіші за кам'яні статуї.
Ми потребували батьківської любові, як риба потребує парасольки.
Тож коли мати вигукнула, що ненавидить нас, ми сприйняли це спокійно. Ми просто замислилися над поведінкою матері в суто інтелектуальному плані.
Нарешті вона таки опанувала себе. Якщо вже господь бог вирішив випробувати її в такий спосіб, вона знайде в собі сили ще на сотню таких днів народження. Та перш ніж остаточно підготуватися до цієї покути, вона висловила одне побажання:
– Калебе, я все на світі віддала б за один проблиск розуму в очах хоч котрогось із наших близнюків.
А це було так просто владнати.
Простісінько.
Отож ми з Елізою пробралися до неї в кімнату й зробили з простирадла великий транспарант. І, коли наші батьки міцно заснули, ми крізь потаємний отвір за відсувною стінкою шафи пробралися в їхню спальню і повісили той транспарант таким чином, щоб він виявився першим предметом, на якому вранці зупиняться очі батьків.
Ось що було на ньому написано:
ЛЮБІ НАШІ МАТЕР І ПАТЕР!
МИ НІКОЛИ НЕ СТАНЕМО ВРОДЛИВИМИ,
АЛЕ ЦІЛКОМ МОЖЕМО БУТИ ТАКИМИ РОЗУМНИМИ ЧИ ТУПИМИ, ЯКИМИ ЗАХОЧЕ БАЧИТИ НАС ОТОЧЕННЯ.
ІЗ ЦІЛКОВИТОЮ ДО ВАС ПОВАГОЮ,
ВАШІ ЕЛІЗА МЕЛЛОН СУЕЙН
ТА ВІЛБЕР РОКФЕЛЛЕР СУЕЙН.
Отак воно.
Розділ 11
Оце так ми з Елізою зруйнували наш рай – нашу країну двох.
Наступного ранку ми прокинулися раніше від батьків, навіть ще перед тим, як слуги прийшли одягати нас. Ми не передчували ніякої небезпеки. Одягаючись, ми ще уявляли собі, що розкошуємо в нашому раю.
Пригадую, я спинився на строгому синьому в тонку смужку костюмі-трійці. А Еліза обрала кашеміровий джемпер, твідову спідницю й намисто з перлів.
Ми домовилися, що від нашого імені говоритиме сестра, оскільки в неї розкішне контральто. Мій голосок аж ніяк не годився для такої урочистої події. Адже ми збиралися заявити, що світ став з голови на ноги.