Згадайте: досі ми говорили тільки "Бу-бу-бу", "Ду-ду-ду" і таке інше.
У вітальні, між колонами із зеленого мармуру, ми зустрілися з нашою доглядальницею Оветою Купер. Побачивши нас не в ліжках, та ще й одягнутими, вона остовпіла.
Перш ніж служниця здобулася на слово, ми з Елізою торкнулися одне одного головами і утворений в такий спосіб єдиний геній звернувся до Овети Елізиним голосом, ніжним, наче музика віоли.
Ось що він сказав їй:
– Доброго ранку, Овето. Від сьогодні для всіх нас починається нове життя. Як ти сама бачиш і чуєш, ми з Вілбером більше не ідіоти. Минулої ночі сталося чудо. Здійснилася мрія наших батьків. Ми зцілилися.
Ще ж до тебе, Овето, ти й надалі мешкатимеш у своїй кімнаті, користуватимешся кольоровим телевізором, і, можливо, навіть, тобі підвищать платню – як винагороду за все те, що ти зробила, аби таке чудо сталося. Ніхто із слуг не відчує ніяких змін, крім однієї: жити в домі стане легше і приємніше, ніж дотепер.
Негарна й миршава Овета заклякла, наче кролик, який натрапив на гримучу змію. Та ми з Елізою не були гримучою змією. Коли наші голови торкались, ми утворювали геній доброти, якого досі не знало людство.
– Ми більше не харчуватимемося в обкладеній кахлями їдальні,– провадило контральто.– В нас цілком пристойні манери, і незабаром ти в цьому пересвідчишся на власні очі. Тому, будь ласка, накрий стіл на терасі. І не забудь попередити нас, коли прокинуться матер і патер. Окрім того, було б дуже мило з твого боку, якби відсьогодні ти називала нас "містер Вілбер" і "міс Еліза". Ну, а тепер біжи й попередь усіх про чудо.
Овета стояла, наче громом прибита. Тоді я, щоб повернути її до тями, лунко ляснув у неї під носом пальцями.
Вона зробила реверанс.
– Слухаюсь міс Елізо,– пробелькотіла вона – і майнула розносити новину.
Тільки-но ми вмостилися на терасі, як решта слуг почали боязко, поодинці з'являтися перед нами, щоб роздивитись молодого містера та міс, на яких ми перетворилися.
Звертаючись до них на повне ім'я, ми чемно вітали кожного. Навіть ставили їм дружні запитання. Це свідчило, Що нам добре відомі всі подробиці їхнього життя. Ми попросили у них пробачення за наше раптове перевтілення, яке, можливо, надто приголомшило декого.
– Нам і на думку не спадало,– сказала Еліза,– що хтось хотів бачити нас розумними.
На той час ми вже остаточно освоїлися у своїй новій ролі, тож нарешті я зважився обізватись. Тепер мій тонкий голос уже не звучатиме по-ідіотському.
– З вашою допомогою,– почав я,– ми перетворимо цей дім на оселю розуму. Підуть у небуття часи, коли в ньому панував ідіотизм. Нехай упадуть усі мури!
– Чи є в кого-небудь запитання?– поцікавилась Еліза.
Таких не виявилося.
На той час хтось уже зателефонував докторові Мотту.
Наша мати до сніданку не вийшла. Заціпеніло лежала вона в своєму ліжку.
Батько з'явився до нас один: неголений, у піжамі, його трусило, наче в пропасниці, і обличчя судомило. Нас із Елізою трохи спантеличило, що наш тато не здавався нітрохи щасливішим. Ми привіталися з ним не лише англійською, але й кількома відомими нам іноземними мовами.
Саме на одне з таких іноземних привітань батько зрештою відповів.
– Бонжур,– промимрив він.
– Прошу сідати! Прошу сідати!– весело вигукнула Еліза.
Бідолаха так і сів.
Звісно, його пригнітило відчуття провини: протягом тривалого часу з розумними дітьми – плоттю від його плоті – поводилися, мов з ідіотами.
Гірше того. Досі батькова совість і всі його порадники запевняли, що він не може любити нас, оскільки самі ми нездатні на почуття і нас просто немає за що любити. Але тепер він повинен буде любити нас, а батько відчував, що це йому над силу.
Він з жахом відкрив те, про що мати здогадалася, навіть не вийшовши до сніданку: розум і лагідність у оболонці таких потвор, як ми, зробили нас ще бридкішими.
Ні батько, ні мати не були в цьому винні. Та й ніхто, зрештою, не був винен. Бажати якнайскорішої смерті таким виродкам, як ми з Елізою, було для людини так само природно, як скажімо, дихати. Це був інстинкт.
І ось ми з Елізою надали тому інстинкту нестерпного трагізму.
Не усвідомлюючи, що робимо, Еліза і я перенесли одвічну відразу до монстрів на нормальних людей. Ми вимагали поваги до себе.
Розділ 12
Серед загального збудження наші з Елізою голови роз'єднались і віддалилися на відстань кількох кроків. Тому ми одразу стали мислити гірше.
Гострота нашого спільного розуму настільки притупилася, що ми навіть подумали: наш татусь просто ще не зовсім прокинувся. Отож ми умовили його випити кави і спробували розбудити його, співаючи йому пісеньок та загадавши кілька відомих нам загадок.
А потім Еліза підвелася, схилилася над татом, узявшись руками в боки, й почала ніжно докоряти йому, немов дитині.
– Боже, який же ти сонько!– лагідно бубоніла вона.– Який же ти сонько!
Саме тієї миті з'явився доктор Стюарт Ролінгс Мотт.
Хоча доктора Мотта й сповістили по телефону про наше з Елізою переродження, для нього цей день начебто нічим не відрізнявся від інших. Він і почав його зі свого буденного запитання:
– Ну, як ми сьогодні себе почуваємо?
На що доктор Мотт уперше почув від мене доладне речення.
– Та ось тато ніяк не хоче прокидатися,– поскаржився я.
– Справді?– перепитав лікар, винагородивши мене ледь помітною усмішкою за мою змістовну репліку.
Доктор Мотт виявився настільки тактовною людиною, що одразу змінив тему розмови і звернувся до Овети Купер. Очевидно, її матері трохи нездужалося там, у селищі.
– Овето,– сказав лікар,– тобі, мабуть, приємно буде знати, що в твоєї матері вже майже нормальна температура.
Спокій лікаря розсердив батька, але водночас він і зрадів: нарешті знайшлася людина, на якій можна розрядити нервову напругу.
– Скільки часу отаке триває?– викрикнув він.– Я вас запитую! Коли вам стало відомо про їхні розумові здібності?
Доктор Мотт поглянув на годинник.
– Приблизно сорок дві хвилини тому,– відповів він.
– Дивлячись на вас, аж ніяк не скажеш, що ви дуже здивовані,– сердито кинув батько.
Якийсь час доктор Мотт, здавалось, обмірковував відповідь, а тоді, знизавши плечима, сказав:
– Я, звичайно, щиро радий за вас усіх.