Він скрикнув несамовито, страшно і, простягши руки наперед, трохи не впав додолу. Але він удержавсь. Хитаючись, підійшов до столу, сів...
Він просидів деякий час не рухаючись. Йому було холодно, він трусивсь. Це було не од вікна, бо надворі було тепло...
Так... Зрадник! — І стогнання вихопилося крізь зціплені зуби.
Що йому тепер почати? Зрадника рідний край не прийме. Він не може належати до чужого краю, а свій не може його прийняти.
Що ж він таке? Де він існіє? Він не існіє, він уже вмер. Ось чого було йому холодно! Це був смертельний холод.
Що ж йому робити?
— Що робити? — промовив він голосно і сам злякався свого голосу.— А що зробив Брюховецький? Брюховецький нічого не зробив, бо Брюховецькому зроблено. А йому ніхто нічого не зробить: тепер такого не роблять, роблять? Хіба зрада вже не зрада? О, нехай би зрадників найлютішими муками, нехай би повинен себе скарати...
І він знає що зробити. Треба тільки докінчити те, що почалося. Він уже вмер, але тіло ще живе. Ну, він його покинути...
Він устав холодний, зважливий. Він увесь випроставсь і вже простяг був руку...
Щось сяйнуло йому перед очима. Ясні зорі світилися високому небі. Тихії зорі!..
Він упав назад на своє місце. Умерти, покинути рідний край – любий, коханий , рідний край! Так хочеться дихати його повітрям , гуляти поглядом по широких степах, так хочеться — о! як хочеться! — віддати себе на роботу рідному краєві, рідному народові! Темний, зопсований цей народ: прибитий, здеморалізований цей край, але що до того? Тепер він вірить в ідею, в її силу. Хіба може ідея не подужати? Хіба може ідею що подужати — централізація там, чи багнет, чи кайдан, чи інквізиція? Все зникає, тільки ідея зостається, тільки вона подужує і тільки їй треба служити. І він хоче їй служити , хоче служити рідному краєві!..
Рідному?.. Чи він же йому рідний? Адже він уже продав шмат гнилої ковбаси, і нема йому прощення.
Невже нема? О, якби було!..
Він скочив і кинувсь до вікна. Там сяли зірки:
На тихії води,
На яснії зорі —
згадалась йому пісня невільницька. І відразу постали над головою верби, повіяло на його степовим вітром і плеснула йому в вічі Дніпрова хвиля... Як підрізаний упав він на вікно і заридав...
Проминув місяць. Швидкий поїзд Курсько– Харково– Азовської залізниці біг на південь. Була ніч. На платформі вагоновій стояв чоловік. Він стояв нерухомо куди линув поїзд,— на південь. Він мало не всю ніч не сходить відсіля. Він жде...
Він порвав з усім, покинув усе і тепер їде віддати своє життя, їде заробити прощення.
І він жде...
А тим часом ніч уже минала. Засіріли тумани. Золотий промінь пронизав їх і облив землю ясним світом. Перед самотнім подорожнім розіслався степ, а серед його здалека маячіло, визираючи з-за верб зелених та садків, якесь село. Тоді оповитий могутнім радісним почуванням він простяг уперед руки; очі йому засяли, а уста палко шепотіли: — Край мій! Любий мій! Україно моя!..
1890.
с. Олексіївка на Харківщині