Задьора підвів голову, помітивши щось блискуче.
— О! А то що в тебе, Васько?
Васько підкидав собі й не відповідав: нічого особливого, срібний карбованець та й годі, що тут такого дивного.
— Хлопці! А гляньте, що в Васька!
Тут уже підвелись усі: і довготелесий, слабосилий Посмітюха, і опецькуватий, кругленький, як таракуцка, але раз у раз ніби сонний, Микиша в рожевій сорочці й новенькому кашкеті. Посмітюха аж став на свої довгі та тонкі, як у коника, коліна й здивовано роззявив рота, який у його чомусь завсігди був слинявий. Качиний ніс його ніби ще довше витягся наперед од дивування.
— Тю! Та це ж у його, кренделя, аж цілий руб! Де ти взяв, Жар-птиця? Ану, покажи! Ану!
Васько й тут не сказав ні слова. Мовчки, байдуже подав карбованця Посмітюсі, а сам звернувся до Задьори й промовив:
— Ану, дай закурити.
Задьора не чув, бо так і кинувся до Посмітюхи.
Посмітюха схопився на ноги, уп'явся в карбованця і давай його обглядати на всі боки.
— Настоящий! — дивувався він усе більше та більше.— Та новий, крендель, хай ти...
— Ану, Посмітюхо, покажи. Та дай, я подивлюся.
— Та одчепись! Та Задьоро! От крендель!
Задьора таки видер карбованця у Посмітюхи. Тоді у Задьори видер Микиша, а в Микиші вибив із рук Посмітюха. Але тут уже вмішався Васько і одняв карбованця: так і загубить можна,— покотиться, шукай тоді.
— Та де ти взяв його, Жар-птиця?
Васько заховав карбованця у кишеню й замість одповіді строго сказав Посмітюсі:
— Давай цигарку! Живо!
Посмітюха засміявся своїми синіми зубами і вивернув обидві кишені, держачи їх кінчиками пальців.
— Нема ні чорта,— сплюнув Задьора.— Хоч би хто-небудь потягнуть дав.
— Ну, Жар-птиця купить,— сонно сказав Микиша.
Посмітюха єхидно прижмурив одне око.
— Хто тобі сказав?
— Та в його ж аж цілий руб.
— Ну, та що?
Васько вийняв знов карбованця і підкинув на руці. Срібло весело й сліпуче заблискало на сонці, Васько обняв по ободочку пальцем, замахнувся, злегка приплющив очі й сказав:
— От би кинути ним туди. Мабуть, перекинув би аж на той бік провалля.
Задьора живенько подивився на Васькову руку з карбованцем, перевів на провалля, в одну мить зміряв і постановив:
— Ні, не перекинув би. Куди-и! І до середини стіни не достав би.
Васько приплющив очі й покрутив головою.
— Ой, перекинув би.
— Ану! — скрикнув Посмітюха.— Давай об що, що не перекинеш. Ану!
Васько поклав карбованця в кишеню й одвернувся від яру.
— Гайда купаться? Га? — сказав він до Микиші.
— Гайда...— сонно згодився Микиша.
Посмітюха уїдливо засміявся:
— От так перекинув! Ех, ти, крендель! "Перекину". Тут, брат, луччі за тебе кидали, та й то не вдавалось. А то він з своїм карбованцем. Та ти б таку річку сліз тут розпустив, якби кинув, що й провалля затопив би.
На Посмітюшині слова вважати не треба було, бо кожний знав, що Посмітюха в'їдався раз у раз до Васька за те, що той був дужчий за його. Одначе Васько почервонів.
— А ти б перекинув?
— Та я й не задаюсь. А якби мав карбованця, так не дрожав би над ним так, як ти.
— Ану на: перекинь. На.
І Васько витяг карбованця з. кишені й подав його Посмітюсі.
— Бери кидай.
— Нащо мені кидать? Кидай ти. Я не перекину, а от ти такий крендель, що враз перекинеш.
— І перекину.
— З руки та в кишеню? Це ми вже бачили.
Ну, тут уже зовсім ясно було, що Посмітюха підбивав Васька, щоб той закинув свого карбованця. Хто б таки міг подумати, щоб хто-небудь узяв та й закинув таку суму грошей. І сам Посмітюха не думав, а так патякав з заздрості язиком. Задьора аж розсердився. Він підстрибнув (був дуже низенький проти Посмітюхи), насунув тому картуза на самого носа й крикнув:
— Тю-лю-лю!
Так співають посмітюшки у степу.
Посмітюха одсунув кашкета й брикнув ногою на Задьору,— биться він ні з ким не брався, бо був дуже слабосилий, хоч і вищий за всіх; він тільки одбрикувався, одмахувався, а мстився язиком. Але Васько знов почервонів. На носі й над бровами йому виступив дрібненький піт. Він тісно стулив губи й засопів носом. А це вже знак поганий був.
— Ну, а що, як перекину? — хмуро дивлячись просто на Посмітюху, раптом сказав він. І знов стулив губи.
Посмітюха ніби злякався й аж присів на довгі свої ноги.
— Ой, не перекидай! Що ти робиш?!
— А давай об заклад, що перекину!
Васько говорив уже так, що Посмітюха пильно зиркнув на нього.
— Давай,— сказав він завзято і аж кашкета на потилицю одсунув.— На що?
— На твоїх чорно-рябих...
Посмітюха од здивовання аж перехилився весь до Васька і витяг до його тонку в синіх жилках шию.
— Я-як? На моїх чорно-рябих?!
— Атож. Перекину,— пропадуть твої чорнорябі. Не перекину,— пропаде мій руб.
Посмітюха одкинувся назад.
— То за мої чорно-рябі, по-твоєму, більше рубля не можна дати?!
— А ні.
Тут Васько вже трохи скривив душею: вся вулиця знала, що за такі голуби, як Посмітюшині, можна було сміливо три рублі дати: трубохвості, масть чиста, носики як пшеничне зернятко, в льоті легкі як пух. Навіть Микиша вступився за чорнорябих:
— Ну-у, що ж ти...— у ніс, гуняво, невдоволено протягнув він і заплющив очі.
Посмітюха помалу склав дулю, лівою рукою поміг мізинцеві на правій зробити другу, поклав ще двоїсту дулю на долонь лівої руки й підніс під самий ніс Васькові.
— А оце бачили?
Васько немов і не помітив дулі, і не глянув на неї.
— А ти хотів би, щоб мій руб дурно пропав?
— Чого дурно? Давай на мій ножик. Як перекинеш,— візьмеш ножик, не перекинеш — даси мені свого чорного м'яча.
— Тобто поверх рубля, що пропаде?! — скрикнув Задьора.
— Авжеж. Що ж я, дурно рискую своїм ножиком? Яка мені користь, як він не перекине?
Це вже було таке нахабство, що Посмітюху треба було тільки брякнути об землю, видерти того паршивого його ножика й закинути в яр,— хай лазить, шукає за це аж до вечора. Але Васько спокійно взяв ножика, який Посмітюха вийняв з кишені, обдивився його і спитав:
— Скільки ж ти дав за його?
— Два з полтиною. Ти що собі думав? З костяною ручкою, крендель ти.
Ціна йому і з ручкою, і з Посмітюхою разом була гривеник, не більше. Задьора так і сказав це.
Але Васько помалу крутив того ножика в пальцях та й крутив. А губи стали тоненькі, сірі очі гострими, сам увесь зробився червоний, як його волосся, і весь час сопів носом. Е, значить, уже його здорово роздратовано. Коли вже губи тоненькі стали й сопе носом, значить, справа погана.