— Я брав його у Шведченка! Прощавайте! Гей, соловий!
— Ні, батьків сину, не гей, а тпрру!..— з отсим словом Явдоха стала проти війя і, розчепіривши руки, говорила.— Або верни до моєї клуні, або тут стоятимеш, а далі не пущу. Підмет мій, Шведченко не мав права віддавати чужу землю. Я мовчала, як ти орав, уповала, що ти людина чесна, мого не схочеш і привезеш мені половину!
— З якої речі?
— Підмет мій! А не хочеш половини, так і все відпозиваю... Чуєш? Чий підмет?
— Звісно, чий!
— Не твій?
— Так що, що не мій?
— Коли не твій, то й жито^з нього не твоє...
— Жито моє, бо воно моя заслуженина: я орав, я сіяв, я і жав...
— Нехай! А земля, кажу, чия?
— Божа.
— І ти божий, і я божа, і все і вся на світі боже, а він, святий, як хотів, так і поділив між людьми... Земля моя з діда, з прадіда, споконвічна моя...
— Я про те не вістей; я знаю, що я заслужив собі...
— Не в мене заслужив... Зашинкував...
— Хоч би й так... Яке вам до мене діло!
— Не до тебе, а до моєї землі... Підмет мій, а ти взяв та й зорудовав ним; думка у вас з шинкарем така: Явдоха — людина стара, бездітна, вдова, нащо їй? Позивати не піде, за неї ніхто не вступиться. Отже, брешете, вражі діти! Бог за мене заступиться та святий угодник його Іван Воїн! Позиватися я не охоча, а коли треба, позиватиму. Сама дійду хоч би й до царя. З лихими і я лиха, а з добрими — добра; і кажу тобі, і прошу, наче яку добру батькову дитину: верни волів до брами та скидай половину в моїй клуні, а половину вези собі на здоров'я; от воно й буде без сварки, без лайки, по-божому, добренько.
Походенко хвиснув пугою по вітру і смикнув за налигач, потім, наче щось приміркував собі і, повернувши до Явдохи, мовив:
— Годі! Не зводьте часу ні собі, ні мені! Ви казна-що химерите, замудрували знічев'я, а мені ніколи. Хоч би той підмет і ваш був, нащо ж ви його покинули пустувати? Гуляючи, він би бур'янував, виснажувався б.
— І нехай би собі гуляв! Моє! Тобі до мого зась! Свята земля нехай хоч скільки гуляє — не струхлявіє: вона не деревина і не зледащіє так, як оті гультяї, що по шинках волочаться. Ну, рушай! Я сама й браму тобі відчиню.
Походенко свиснув.
— Гей, соловий! Гей, періста! Явдоха стала саме проти війя і мовила:
— Верни до брами!
— Не поверну!
— Не повернеш? Ні? Так і стоятимеш отут, не пущу!
— Гей же, бабо Квочко!
Явдоха з сього слова спалахнула, наче сухий хмиз від підпалу, і гукнула:
— Бодай би ти на живіт день і ніч квоктав та й не переставав!.. Не пущу!
— От присікалася, наче оса! Пристала, наче шевська смола! Бабо, не мордуйте ні себе, ні мене, не загороджуйте волам дороги. Чого ви лізете? Яке се ваше жито? Позивайте, коли воно ваше, а серед вулиці не грабуйте, бешкету не заводьте!.. Хто землю орав? Я! — визвірився Походенко.
— Бодай би тобі віспа твар поорала!
— Сіяв хто?.. Я!..
— Бодай би тебе короста обсіяла!..
— Жав хто? Я!
— Бодай би тобі печія утробу жала!..
— Гей!..
— Не гей, а...
Явдоха не договорила; Походенко з серця оперезав пугою солового! Соловий рушив, війя вдарило Явдоху під серце, і вона покотилась на землю.
— Ой, ой, ой! — голосила Явдоха.— Рятуйте, люди добрі, рятуйте! Убив мене, убив!..
— Тпру, тпру! — гукав Походенко на волів.
З Явдошиного двору вибіг наймит з наймичкою, небавом повибігали на ґвалт і сусіди і обступили Явдоху: вона стогнала...
Заким люди розпитувалися, Походенко схаменувся і рушив з возом, озираючись інколи назад.
— Держіть його, душогуба, держіть, а то він утече, держіть! — стогнала Явдоха.
Ніхто з людей не рушав — стояли округи Явдохи; знати: нікому і в гадках не було спиняти Походенка.
Наймит з наймичкою підвели Яздоху з землі, взяли під плечі і повели в господу. З тварі знати булр, що Явдосі справді негаразд. Вона казала положити себе на ліжко, а хлопцеві щодуху бігти до попа, щоб прийшов сповідати і запричастити.
Було вже під вечір, сонечко цілувало вже верхи високих осокорів і лагодилося сказати людям "на добраніч". Отець Сидір порався в клуні на засторонку.
— Кидайте, батюшечко, все,— заторохтіло Явдошине наймитча Оверко,— та беріть швидше дари святі та до нас... У нас не гаразд... Ох, та й утомився ж, біжучи до вас! Ходіть швидше... Походенко фершалку вбив!..
— На смерть убив? Коли се саме? Як? За що? — питався здивований отець Сидір.
— Ще не вгадати, чи на смерть, чи не на смерть... Я побіг, так ще жива була, а може, вже досі й простяглася... Ходімо: там вже про все довідаєтесь...
Отець Сидір трохи скривився, почухав за вухом, одначе не гаявся і зараз пішов.
— Що отеє таке з вами, Явдохо? — спитався піп, прийшовши до фершалки в хату.
— Ох! І рада б же я, батюшечко, усе до крихти розказати, та не спроможуся. Не скажу, чи стане у мене сили молитви за вами вичитати. Дихати мені тяжко! Хоч би сповідь прийняти, хоч би без причастя не вмерти...
Отець Сидір пильно подивився в очі недужій, прилолсив до чола їй свою долоню, подержав живчика, стиснув плечем, промовив "гм", висповідав і запричастив.
— Отеє він так мене війям за моє жито... з моєї батьківщини... під саме серце як зацідив, я й не стямилася! Убив!.. До світа не доживу...
— Дасть біг, минеться! — заспокоював отець Сидір, прощаючись.— Благость божа велика, а чуда його повсякчас!.. Щира віра та тепла молитва і не таких хорих з одра підіймають!.. Моліться! Рука Всевишнього одверне смерть.
Явдоха казала Оверкові бігти і покликати діверів, перегодом озвалася до наймички:
— Дочко, Кулинко! Ти тут?
— А то ж де?.. Тут.
— Добренько! Надворі смеркло вже?
— Темно...
— Засвіти ж лампадку, нехай горить богові на прийом... Ох-ох! Приходить мій кінець! Нічого не бачу, не розберу. Ти б мені подушку поправила, а то он як скотисто... Еге! Отак, дочко! Отак, добре. Отеє мені трошки відпустило, господь хоче, щоб людина до пам'яті прийшла та з людьми попрощалася. Так от що, донечко! Сповідалася я попові, тепер ти мені як на сповіді скажи: який за тобою є такий гріх, що отеє я його покутую?
Кулинка здивувалася і мовчала. Спершу їй здалося, що Явдоха вже не при собі, конає вже; вона хотіла вже бігти з хати, але Явдоха знов мовила:
— Чую, дитино моя, чую, що душа моя покидає мене, а за який мій гріх така кара тял^ка, не тямлю. Чи не прогрішила ти, датино? Чи не робила чого в свято або в неділю? Може, пряла?