Азарт

Сторінка 2 з 3

Тютюнник Григір

— Н-ну? Де вона? Кажи?! — високим, як нап'ята струна, голосом кричить Сергуня, і молоденькі півні на пташнику вторять йому підхриплими альтами.

— Де, де! — теж ніби починає сердитися Помазан.— Мо', під стіл упала. Якби ж ти відкидав по-людськи, а то — швирг, швирг...

Чабан зопалу, гнівний, як вогонь, пірнає під стіл, а Помазан тим часом вихоплює з кишені сьомаку і швидко ховає в колоду...

Отаке: не гра, а балощі. Самі ж потім і сміються, признавшись один одному, коли і як шахраювали.

Так би воно й далі велося, якби одної зимової ночі — мороз тоді лід на річці колов, і там гухкало, як у грозу,— не забився до сторожки хлопчина, студент із Харкова. Він ішов од большака до матері на сусідній хутір, вдягнений, як про теплу осінь: у легенькому пальтечку, капелюшку та хромовеньких черевичках. "По картоплю!" — сказав хлопчини, насилу розтуляючи для усмішки одубілі губи.

Одігрівшись коло буржуйки, він теж пристав до гри, швидко, до того ж суворо дотримуючись черги, навішав обом дядькам по шість "погонів", нареготів їм повні вуха, підкріпився сторожівською вечерею — печеною картоплею з сіллю, тоді сказав:

— Карти — буза. Неінтелектуальна гра. Себто дурна. В шахи треба грати. Да. Якщо хочете, навчу.

Знайшли йому шахи в конторі. Студент розставив фігури і показав, котра як ходить:

— Оце — знайомий вам з дитинства кінь. Він ходить і б'є літерою "Ге". Ось так: хоп-хоп-хоп-хоп — і вже загрожує королю, отому найвищому дядькові. Кінь — фігура швидка і агресивна. Тура горне поперед себе і в обидва боки по прямій, як бульдозер або танк. Це фігура потужна. Ферзь, оця красуня в короні — вона зветься ще королевою,— фігура всевладна і всемогутня, як і всяка, жінка, це ви відчули на своїй шкурі... — Тут Сергуня і Олекса зареготіли, блиснувши вгору до лампочки скляними очима, і подумали кожен сам собі: розумний, чортяка, все знає! Вони поставали коліньми на табуретки, злягли грудьми на стіл і старанно, часом тамуючи дух, стежили за меткими студентовими пальцями, що владно переставляли фігури з місця на місце.— А оці хлопці називаються офіцерами. Вони ходять навкоси по одній чітко визначеній лінії, як і належить людям військовим. Тепер про найголовнішу персону — короля. Місія, тобто завдання короля у грі майже паразитське, бо він майже нічого не робить, а дбає лише про свою шкуру — або тікає, або затуляє себе іншими фігурами. Король — це тільки зачіпка до гри. Коли інші фігури не вистояли, тоді й королю гаплик. Ось дивіться: "Шах королю!" Куди йому діватися? Нікуди. Все. Мат! Тільки не той, що ви вживаєте і в скруту, і з дурного ума, а — безвихідь.— При сих студентових словах сторожі так реготнули, що цигарковий дим у сторожці гойднувся поміж стінами.— Ну, а пішак як пішак,— хлопчина зітхнув.— Пішак — людина проста, як от ми з вами. І мета у нас в усіх проста: пішакові — пересуватися з клітинки на клітинку вперед, ваша — стерегти колективне добро, моя — набрати чемодан картоплі, щоб і далі набиратися знань. Пішак б'є в обидва боки навкоси і тільки зблизька, коли супротивника можна дістати кулаком...

Прощаючись, студент подякував за тепло та хліб-сіль і вже від дверей, з порожнім чемоданом у руці, сказав:

— Прошу не забувати, що шахи — гра маршалів. А маршали бриються щодня.— Олекса і Сергуня мацнулися пальцями за неголені щоки, а студент помовчав, усміхаючись, і поринув у густобілу морозяну хвилю, що кругло вкотилася в сторожку.

— Отаке стерво, ба?! — вигукнув Сергуня.— Навішало погонів, наїлося, зогрілося, ще й виздрастувало.

— Вчений. Це тобі не шуточка,— прохрипів Помазан.

Тижнів зо два після тої ночі вони, чисто виголені і вдягнені — під маршалів! — у нові куфайки та картузи, совали фігури по шахівниці, перекрикуючи один одного в тютюновому диму й чаду — завчали те, що розказував студент:

— Куди ж ти ото коня втулив?! Буквою "Ги" —? забув?

— А це хіба не "Ги"?! Дивись: хоп... хоп... І таки набили руку: заграли.

Отоді й почалася біда...

...Коли Сергуня повернувся від ферми, Помазан уже прибрав у сторожці, розставив шахи на шахівниці й сидів над ними, пильним оком адмірала Нельсона вивчаючи поле майбутньої битви.

— Ну,— сказав він до Сергуні,— почали, чи що?

Чабан ревниво оглядав шахівницю, ніби Помазан устиг її зурочити, намовити проти нього, Сергуні, поки він обходив ферми, але фігури стояли, як фігури: дерев'яно-байдужі. Помазан брав два пішаки, білого й чорного, ховав руки за спину і довгенько держав їх там, перекладаючи пішаків зі жмені в жменю, потім зненацька (се теж була тактика!) тицькав Сергуні ледь не під самісінького носа два кулачиська:

— Вибирай.

Чабан якийсь час вагався, переводячи погляд з одного кулака на другий, кілька разів піднімав руку, щоб ляснути долонею по правому Помазановому кулакові, і раптом швидко ляскав по лівому — це була його контртактика! Олекса тяжко зітхав і розтуляв пальці: там був білий пішак, а це означало, що перший хід за Сергунею.

І починалася справді маршальська гра. Обидва супротивники поважно закурювали, кашляли від міцного тютюну й хвилювання і пускали дим на фігури, мовби маскуючи свої армії димовою завісою. Вони добре бачили лише праві фланги свого війська, а ліві, що випадали з кута зору, зоставалися напризволяще, тому битва розвивалася дещо кособоко: кожен трощив те, що було на видноті.

Грали мовчки. Тільки дим валував над столом, та вітер бився і гув під залізним дахом на гаражі, та лисиця скімлила десь біля гусятника.

— Прийшла кумася,— веселим тенорком проспівав Сергуня: він вигравав.

— Прийшла,— ледь прохрипів Помазан: він програвав і зовсім втратив голос. Так було завжди, коли Олекса програвав.

— Сходжу прожену, а ти подумай. Хоч я на твоєму місці вже давно здався б...

— Та ні, ми ще поборюкаємося,— пообіцяв Помазан. Незабаром Сергуня повернувся, веселий, червоний, розджохканий і

гонитвою за лисом, і дужим вітром в обличчя, і перемогою над Помазаном: ще хід-два — і хана йому!

— Ну; здаєшся? — спитав поблажливо й ледь насмішкувато, оглянув свої фігури раз, удруге, втретє... і раптом занімів, наливаючись пекельною люттю: — Де мій лівий офіцер? Чорний офіцер де? Що по чорному ходе?