— Пускати?..
— Заждіть! Заждіть! — наузбіч проштовхувався якийсь дід з міш-ком під пахвою. Кричить: — Купіть мені, коли вже таке, то, будь ласка, півпуда солі у Києві! Там дешевше, ніж у нашого Латки! Купите? Все одно дурно будете літати!
Сміються кругом, сміється літун, рукою махає — давай, мовляв. Дід кинув мішок, літун підхопив його, поклав на аероплан. Гук-нув:
— Півпуда солі? Добре!
Перегукнувся знову з механіком... Крикнув:
— Пускай!
Пустили. Аероплан покотився по землі, одірвався од неї, по-мчав угору.
Глянув Петро униз — серце замліло.
Механік, люди, майдан, школа — все шугнуло вниз, як у провал-ля... І здається, що аероплан гуде, дирчить у повітрі на одному мі-сці, а під ним тоне, летить кудись усе: і ліс, як бур’янець, і озеро, як чорна на штанах латка, і все село маленьке, як малюночок на папері.
XIII.
У КИЄВІ
— Де це ми?
Кругом люди, гомін, сміх... Трава. Якісь будови...
Либонь, це той самий аеродром. Так ніби хтось могутній пере-кинув їх із села аж сюди... Встають, ноги тремтять. Літун гукає на когось:
— Автомобіль у нас вільний?
— А що таке?
— Після скажу...
Гуде автомобіль.
Сіли. Загув.
Летять мимо телеграфні стовпи, крамниці, будинки... люди пі-ші, люди на возах... трамваї, височенні будинки.
Задирчав автомобіль. Став. Перед очима — скляні двері, над ни-ми великими літерами:
СОРОБКОП.
Літун із дідовим мішком з автомобіля — у двері — сховавсь...
Дві-три хвилини — виходить із клунком. Крикнув автомобіль, мчить...
I вже перед очима знову аероплан...
Скілька хвилин і...
"Дрр..."
Затремтів птиця-звір, і вже внизу сади, як бур’яни, Київ, як не-величкий малюнок, менший, менший... зник...
XIV.
ДІЛО БУДЕ
В селі не розходились люди, посідали коло школи, дожидали. Повільно гомоніли про міське життя, про сільське, про нові по-рядки. Позирали на небо, прислухались. Механік вийняв годин-ника, заклопотано заглянув у нього:
— Двадцять п’ять хвилин пройшло — час би вже...
— Так швидко?! — дивуються.
— Треба, щоб уже вертались,— певно, з тією сіллю забарились.
Жартували з дідом:
— Ні солі, ні мішка...
Аж ось один із школярів:
— Гуде...
Схопились з місця — всі на майдан, попіднімали голови вгору.
Дивляться, шукають у небі очима. Радісно:
— А он же й він!
— Де? Де? Ага! Бачу!
Підлітає аероплан, гуде радісно, весело, бадьоро... Виходять.
Обступили, оточили:
— Ну як? Ну що? Дуже страшно?
Петро й мати сміються, точаться, як п’яні:
— Як тепер чудно тут! Немовби й село не те...
Хтось згадав:
— А солі дідові, мабуть, не купили?
— О, я й забула — єсть.
Передають дідові клунок. Всі до того клунка:
— Гляньте! Справді! Де купували? Почім? Бачте, діду, це б пішки коли б ви доплентались до Києва?
Дід подививсь на аероплан, подививсь на клунок, подумав і до людей:
— А чи знаєте, що я вам скажу, люди добрі? Єй-право, мабуть, з цього діло буде!..
XV.
УРОЧИСТІ ЗБОРИ
Перед тим, як одлітати, літун зайшов у шкільну майстерню. Там зібрався весь авіаційний гурток. Члени гурткової президії, Петро й Матвій, закінчили цієї весни школу, і на їх місце треба було обрати інших. Голова гуртка, Петро, одкрив збори. Озирнув-ся — нема секретаря.
— Секретар! Де ж секретар?
Андрій стояв осторонь, як чужий, чогось невеселий, задума-ний.
— Я ж... виписався з гуртка,— стиха промовив він.
Всі якось про це вже й забули були, тепер згадали.
— Як же тепер? Другого вибирати? Чи, може, знову приймемо Андрія? Як ти, Андрію?
— Коли приймете знову, то я...
Загули:
— Прийняти! Прийняти! Він усе ж багато працював коло моделі. Він і моделю догадався, як пустити. Прийняти! Голосуйте!
— Заждіть, товариші,— спинив їх Петро.— Андрієвої заяви ще не розглядали наші загальні збори, і коли він зараз зречеться її, то нам не треба буде й голосувати, я так гадаю.
— Правда,— загули,— сідай, Андрію, на своє місце та більше так не роби!
Андрій, червоний і радісний, швидко сів на своє місце.
Одчинили збори. За почесного голову обрали товариша Мико-лу. Вітали його бурхливо, радісно. Подякувавши за честь, това-риш Микола сказав промову, коротеньку, але щиру й гарячу. Він казав, що сьогоднішній день для нього справжнє свято, що в ньо-го зростає певність і віра у розвиток, у велике майбутнє авіацій-ної справи у нашому краї, коли він дивиться на ці молоді, ще ди-тячі, завзяті обличчя. Казав: "Коли ви, діти, змогли вже в своєму селі порушити між дорослими селянами цю великої ваги справу, що ж зможете ви зробити тоді, коли набудете сили й знання й коли з такою любов’ю й завзяттям оддастеся справі авіації". За-кликав поширювати свою роботу в школі і в селі, учитися, наби-рати членів, поширити в селі осередок допомоги авіації. Обіцяв держати з ними зв’язок, допомагати всім, чого буде треба. Радив тепер же накреслити план дальнішої роботи. Андрій відразу за-горівся:
— Далі, я гадаю, нам треба збудувати справжній аероплан.
Всі засміялись.
— Ого, куди вхопив!..
— Аероплан не аероплан, а планер, я гадаю, ви могли б тут збу-дувати,— промовив літун.
— Планер! Планер! — загули збори.— Щоб літати, як Яковчук!
— Стійте,— спинив усіх Матвій,— будувати, то будувати, але з чого ми будемо будувати? На які кошти?
Всі примовкли.
— Справді. Це питання цілком слушне, і його треба уважно обмі-ркувати,— сказав товариш Микола.
Далі товариш Микола запропонував, щоб хто-небудь із членів гуртка списав усю роботу гуртка коло моделі, всі пригоди, які до-велося пережити гурткові, й одіслав у редакцію авіаційного жур-налу "Повітряна флота", що видає його Центральне правління товариства авіації та повітроплавства у Харкові. Зрештою вий-няв авіаційні значки і роздав членам гуртка. Дійшовши до мале-нької Марійки, він спинився здивований.
— Невже й ця дівчинка — член вашого гуртка?
— Аякже. Член, та ще й активний. Це наш бібліотекар!
Погладив по голові, дав і їй значок. Так і спалахнула вся з ра-дощів, а очиці так і прикипіли до блискучого значка.
Коло дверей стояло душ і-з п’ять учнів, не беручи участі в збо-рах.
— Це теж із вашого гуртка?
— Ні, це прийшли записуватися у гурток.
— Ого, зразу п’ять душ!
— Е, це ще не всі...— Почали рахувати, хто ще казав, що хоче запи-сатись у гурток.
— ...І Микита, і Петренко, і Кошіль, і Гончаренко, і Василь Підгір-ний, і Макар Підгірний...