Молоді авіатори обурились:
— Що нам золоті гудзі? Що нам окуляри, канти! Ми й без штанів зробимо те, що вони в золотих гудзях робили.
— Не кажіть...
Пішов. Хитає головою, бурчить:
— Трудно... ой трудно...
Учитель поділив своїх "авіаторів" на гуртки, доручив кожному робити ту чи іншу частину моделі та розказав, з якого саме мате-ріалу що робити.
Після першого дня роботи всі, одначе, члени авіаційного гурт-ка побачили, що справа справді не така легка, як їм зразу здава-лося. А на третій, на четвертий день дехто зовсім охололи до справи — особливо з менших. Щиро взялися до роботи тільки троє: Петро, Андрій і Матвій, і на них покладав усі надії Петро Михайлович. Та ще Марійка так захопилася думкою про малень-ку машину, яка буде літати, що не пошкодувала свого намистеч-ка, оддавши з нього буслинку для упорного підшипника. Ті, що взялися до роботи, особливо піонери, виявили жваву колективну ініціативу: хто ніс матеріал, хто їздив до Києва, коли що треба, хто весь час сидів у майстерні і т. ін. Молоді авіатори, обміркува-вши справу, постановили: вибрати відповідальних членів, які бу-дуть робити моделю, всі ж останні можуть не завжди бувати при роботі, але в курсі роботи мусять бути всі. Взялись за роботу ті ж таки троє: Петро, Андрій і Матвій. Згодом пристала до них і Ок-сана. Морочились із планом довгенько. Не можна сказати, щоб засвоїли його як слід, але всіх брала нетерплячка, щоб як швид-ше взятися до роботи, і Петро Михайлович, зрештою, згодився в тій надії, що в процесі роботи деякі малозрозумілі деталі будуть вияснені краще. Майстерня зразу поживішала. До роботи! У від-повідальних майстрів аж серце забилося: чи вийде ж що з їхньої роботи, чи не осоромлять себе? Бо вже про їхній замір говорили не тільки в школі, почали говорити й на селі. Хтось пускав уже на гурток злі й глузливі жарти: "Наші завіатори плетуть із лози ае-роплан, щоб летіти на місяць..." Гадали, хто б же це? А ті, що слу-хали доповідь про авіацію, сперечалися з ними, розвіювали пльо-тки та нерозумні вигадки.
II.
ВОРОГИ
Проти школи через майдан стояла крамничка з вивіскою "Ба-калѣйная торговля М. П. Латкина". Крамар Михайло Латка, ма-ленький чоловічок зі злими зеленкуватими очима, часто стояв на порозі своєї крамниці і приглядався до школярського заняття, яке щодня гуло з ранку до вечора в школі й коло школи. Латка всією душею ненавидів цю нову школу. Ненавидів він її за "без-божництво", за нові порядки, за "мужицьку мову", а особливо за кооперативну крамничку, яку заснував при школі гурток учнів. Кооперації боявся він, як вогню, і часом цілими ночами не спав, гадаючи, що з ним буде, коли кооперативний рух охопить село. А розмови про кооперацію із школи справді переходили в село, між дорослих, і більш активні селяни вже гуртували потроху коло цієї думки інших. Латка був певний, що це все йде од школи, і при всякій нагоді ганив її перед селянами, як тільки міг.
Він завжди знав, що робиться в школі, і щодня розмовляв про неї з покупцями, що заходили до нього в крамничку купувати. Довідався він і про авіаційний гурток. Він не йняв віри, щоб із нього щось вийшло, і сподівався, що отут-то він найбільше по-сміється з школи. Одважує він що-небудь покупцеві, а сам спідло-ба озирає його, що воно за людина. Звірившися, що людина плоха і темна, він і починає стиха:
— Ваш хлопчик, здається, ходить до школи, не чули, що воно там робиться тепер?
— А що таке? — турбується селянин.
— Та, кажуть, ніби вже такі стали учені, що аероплани будують, літати збираються...
— Аероплани? Школярі? — дивується селянин.
— Якже, якже, роблять аероплан. Чемберлена [1] воювати зби-раються!..— Далі Латка сумно хитає головою: — Була колись школа — діло було. А тепер...— махнув рукою.
— І що ж, вийде щось із того, що ото вони аероплана надумали? — питав зацікавлений селянин.
— Та куди там! Разі ето мисленно, щоб якіїсь сопляки такоє дєло здєлали. Очі одводять, що от, мовляв, яка у нас наука у школах. Всього вміють, все знають, що на небі, і на землі, й під землею... а насправді... Охо-хо...
Входять люди, дослухаються. Латка не поспішає їм продавати, і помалу в крамниці набивається повно людей. І починається:
— Таки й правда: яка тепер школа, які тепер учителі... Ось мій п’ятий рік ходить, а що толку, одна розпуста. На святках якось пристав батюшка, питає: "Скажи, мальчик, знаєш тропар [2] хрещенію", а він йому й пече:
Раз в крещенский вечерок
Девушки гадали... [3]
А Латка додає, а Латка допікає:
— Встане — не молиться, пообідає — лоба не перехрестить.,.. Аеро-плани, моноплани, чортоплани, а спитай, чи хоч один з них оче-нашу знає...
Всі так і гунули:
— Де там! Хіба їх цього вчать!..
Дядько високий зауважив:
— Мій почав теж був у ті аеропланчики ходити, ну, та я його швидко одучив. Посилаю його до церкви в неділю, а він мені: "Треба,— каже,— сьогодні в школу — аероплан робимо".— "Як? У не-ділю?" — Та за лозину, та по плечах, та по спині. О, зразу присмир-нів і літати забув.
За ним інші.
— Що це за вигадки? Хіба це боже діло? Рибі велено плавати — плавай, пташці літати — літай. В біблії он сказано...
І пішло:
— На мене — взяв би я того аероплана та потрощив на голові до тріски і школу таку запалив! Нащо вона нам?
— Раніш аеропланів не знали, а хіба так жилося?..
Стоїть Латка, ручки на животі склав, уже мовчить, тільки слу-хає, та все зітхає, та головою прихитує.
ІІІ.
ЩО БУЛО ДАЛІ
Почалася робота. Столи, табурети, навіть підвіконня в майсте-рні заставлено різними приладдями. Той струже, той клеїть, ін-ший на спиртовій лампочці гріє чайника, згинає у парі перед но-ском чайника платівки з китового вуса. Петро Михайлович хо-дить од одного до другого, приглядає, учить, радиться... Роблять саме рамці. Робота кипить, але галасу немає; навпаки — що щіль-ніше, що щиріше бралися до роботи, то коротша була мова. Чути було тільки:
— Подай! Принеси!.. Що далі?..
Приходили інші члени гуртка, дивились, подавали те, інше, ха-палися виконати ті маленькі завдання, які часом їм доручали. Ро-змовляли нишком, хоч ніхто не забороняв говорити вголос. Наві-дувався дід Назар. Прислухався, як нові майстри вільно кидались невідомими для нього словами: нервюра, стабілізатор, стерно повороту, придивлявся, як горіла в їх руках робота — і вже не гра-ла прихована під сивими вусами у нього усмішка. Працювали з ранку до вечора. Силою вже Петро Михайлович одсилав їх обіда-ти; іноді бувало, що він сам про це забував, тоді всі залишались до вечора без обіду. Приносив хто-небудь хліба, і майстри похап-цем, не кидаючи роботи, сяк-так перебивали голод. Всі аж при-марніли.