А може, виною всьому ця кирилична абетка? І цей східний обряд? І це по-графоманському вперте переконання, що поезія обов'язково для когось?
"На кого ти орієнтуєшся, коли пишеш?" — запитав якось Неборак Петра Мідянку. "На Бога", — відповів той. А втім, він міг відповісти і з питальною інтонацією. Бо в них на Закарпатті оце "на Бога" означає "навіщо", ну, по-нашому це буде "на фіга?". На кого ти орієнтуєшся, коли пишеш? А навіщо?
Суцільні знаки питання...
6.
Моя з вами подорож навмання вже, здається, перевалила за половину, а про "крайслер імперіал" я так по-людськи нічого й не розповів. Тепер, на мою думку, найвищий час це зробити.
Цей проект розгортався у часі та просторі цілих п'ять років (двадцять п'ять віків, хочеться сказати). Як я вже згадував, улітку вісімдесят сьомого приголомшений Неборак показав мені двері, за якими знемагав у своїй царській величі ув'язнений автомобіль. Коли Неборак починав оповідати про "крайслер", йому відбирало мову^ від хвилювання. Він намагався описувати його за допомогою жестів і вигуків, він малював його обриси на піску, він танцював довкола наглухо зачиненого гаража, немов тунгуський шаман довкола уламків метеорита.
Ґараж спеціально для нас відчинив його (і гаража, і "крайслера") господар, до речі, поет, — але те, що він поет, у нашому випадку (як і для літератури в цілому) не мало жодного значення. Головне — він був зятем покійного совєтського генерала, єдиним спадкоємцем легендарного червоного комдива (командарма?), заволодівши по його смерті не лише дочкою, квартирою, шаблею і папахою, але й "крайслером імперіалом", цим танком, цим будинком на колесах, цим пересувним містечком розваг, цим вічним двигуном (перперто мобіле, сказав би Неборак), цим бронтозавром автострад, цим храмом Великої Американської Мрії!..
("Крайслер" був подарований генералові урядом республіканської Іспанії за участь у здобутті фортеці Альказар у 1936 p. Детальніше про це у відповідному вірші Б.-І. Антонича — див. третю главу "Книги Лева").
На жаль, він не їздив. Поет, його власник, присягав нам, що ще поставить його на колеса, що тріумфально ввірветься ним одного разу в сіру юрбу банальних і жалюгідних "транспортних засобів", що хрещатицьких дівчат возитиме на ньому тоннами, а спиртні напої — барелями... Але яке щастя, що цього дотепер не сталося! Адже нам (а властиво Неборакові) йшлося цілком не про те.
Цей "крайслер" мусив перейти в іншу якість. Це мала бути книга. Це міг бути фільм. Або танець, або рок-н-рол, або торт, або спектакль. Неборак хотів писати про нього вірші. Ірванець укладав про нього епос. Я довгий час залишався щодо нього холодним — це була необхідна дистанція, щоб не згоріти передчасно в його божистому бензобаку. Аж нарешті я випустив його в "Рекреаціях". Демонічний Попель, злий геній діаспори, привіз на ньому до Чортополя Гриця Штундеру i Юрка Немирича. Пізніше в його багажнику спав зарубаний в дим Білинкевич. Пізніше, звільнений від пут земних, він літав над чортопільським карнавалищем...
І таким чином ми дожили до осені дев'яносто другого, маючи за плечима добрий шмат нестерпного світу. Ми щоразу змінювали маски і місця свого перебування: Київ, Львів, Москва, Гданськ, Едмонтон, Венеція, Коктебель, Свиноустя, Мюнхен, Варшава, Нижній Березів, Лемберг, Торонто, Херсон, Станісляу, Данциг, Інсбрук, Монахіум, Лучеськ, Запарижжя — усе змінювалося з шаленою швидкістю, миготіло й розсипалося на скалки, на окремі блискітки, у міжчасі ми встигли відсвяткувати ПП — Перше П'ятиріччя і позачергові тридцятиріччя кожного з нас заснувати академію, обрати до неї п'ятьох академіків, нагородити їх преміями та регаліями, видати кілька книжок, написати безліч рядків... І все — як з'ясувалося, для того, щоб восени дев'яносто другого року в приміщенні Львівської опери стався спалах, вибух, викид, сталася прекрасна катастрофа, якої боялися і сподівалися, цей великий блискучий провал, — ця поезоопера з автомобільною сакральною назвою.
7.
Чотири вечори (сорок чотири вечори, хочеться сказати) зажіотажована юрба переповнювала Львівську оперу. Вони хотіли бачити, мати, мацати, лизати його. Вони з еротичним нетерпінням очікували його прибуття. З хвилини на хвилину мав з'явитися він— "Крайслер Імперіал", автомобіль-опера, автомобіль здійснених марень.
Курйозність моменту полягала в тому, що ніщо нічому не відповідало. Розпалена жагою публіка на дев'ять десятих складалася з таких, котрі жодного разу в операх не бували, більше того, — жодної опери не чули, а про меццо-сопрано мали уявлення не більше, ніж про модерато кантабіле. Іншого гатунку профани перебували на сцені та в ямі: хор, балет, оркестр. Ці в свою чергу не знали творчости Бу-Ба— Бу і гидливо затикали вуха кінчиками пальців під час рокерських прогонів. Драматичні ж актори явили собою зразок ще одного різновиду йолопів: злетівшися на світло "халявних бабок", обіцяних за ніщо, вони були настільки запамороченими, що плуталися навіть у найпростіших репліках, поза очі режисера називаючи текст (переважно мій текст!) француватим. У цій виставі їх можна було використати хіба що як меблі. Крім того, хтось із них періодично напивався і втрачав орієнтацію в темних залаштункових лабіринтах та звалищах декорацій.
Сергій Проскурня яко головний фехтмайстер намагався звести щось докупи, але йому вдавалося не так вже й багато. Щоправда, підіймання та опускання плунжерів обійшлося без поважних жертв з боку виконавців, — здається, тільки під час третьої вистави якомусь ро— сійськомовному п'яничці, що випадково приблукав з вулиці
й опинився чомусь аж на сцені, трохи розчавило ногу. Механіки, проте, спрацювали бездоганно, вчасно зупинивши плунжер, і кульгавий відтоді іммігрант зі скавулінням покинув приміщення храму мистецтв...
Ніхто — ні виконавці, ні публіка — не розуміли, що відбувається і чим усе закінчиться. Але всі тішилися, бо завжди було чому тішитись: як не Штефцьові Оробцеві з вухами керролівського Зайця, то збомжілому Вікторові Морозову з його утробним "Джульбарс повісився!", як не літаючій голові Неборака, то гіпертрофованому членові Ірванця (художник Мар'ян Савицький). І в цьому виявлялася вся природа бубабізму — його адепти тішаться, з головою занурені в непоясниму радість буття...