Трапс похитав головою.
— Мій любий пане захисник,— сказав він,— особливий чар нашої гри, коли мені, початківцю, дозволено висловити свою скромну думку, саме й полягає в тому, що її учасникові стає моторошно, жаско. Гра загрожує перетворитися в дійсність. Нараз питаєш себе, чи ти таки не злочинець, чи не ти вбив старого Гігакса? Від ваших слів мені аж у голові запаморочилося. Ось тому — довіра за довіру: я не винен у смерті старого гангстера. Справді.
По цих словах вони ввійшли до їдальні, де вже подали курча, а в келихах виблискувало "Шато Паві" 1921 року.
Розчулений Трапс підсів до поважного, мовчазного, лисого дідугана й потис йому руку. Він, мовляв, дізнався від захисника про його колишній фах і хоче наголосити: немає нічого приємнішого, як познайомитися коло столу з таким бравим чоловіком, він далекий від забобонів, навпаки. І Піле, погладжуючи свої фарбовані вуса, зашарівся і пробелькотів, затинаючись, жахливою говіркою:
— Превельми радий, превельми радий, все, що зможу.
Після цього зворушливого вияву братерських почуттів курча смакувало чудово. Сімона смажила його за власним рецептом, повідомив суддя. Всі чвакали, їли руками, хвалили той витвір куховарського мистецтва, пили, цокалися за здоров'я всіх по черзі, злизували з пальців підливу, почувалися прегарно і в доброму гуморі повели процес далі. Прокурор — пов'язана серветка й шматки м'яса перед дзьобатим ротом, що без угаву чвакав,— сподівався до курятини дістати ще й зізнання.
— Вельмишановний, любий оскаржений,— допитував він,— ви, звісно, отруїли Гігакса?
— Ні,— сміявся Трапс,— і не думав.
— Ну, тоді, скажімо, застрелили?
— Теж ні.
— Чи потай підготували автомобільну аварію?
Усі засміялись, а захисник знову прошипів:
— Обережно, це пастка!
— Дурниці, пане прокурор, дурниці кажете,— задерикувато відмагався Трапс.— Гігакс помер з інфаркту, і то в нього був уже не перший напад. Перший стався кілька років тому, Гігаксові треба було стерегтися. Хоч він і вдавав дужого, та від будь-якого хвилювання інфаркт міг повторитися, це я знаю напевне.
— А від кого знаєте?
— Від його дружини, пане прокурор.
— Від його дружини?
— Боже мій, стережіться! — прошепотів захисник.
"Шато Паві" 1921 року перевершило всі сподівання. Трапс вихилив уже четвертий келих, і Сімона поставила йому окрему пляшку. Може, пан прокурор здивується,— головний представник цокнувся зі старими добродіями,— та щоб високий суд, бува не подумав, ніби він криється, він хоче сказати щиру правду і не відмовиться від неї, як навіть захисник шипітиме своє "стережіться". З пані Гігакс у нього дещо було, авжеж, старий гангстер часто їздив у справах і жорстоко полишав напризволяще свою апетитну, гарної статури жіночку, тож він іноді втішав її на канапі в Гігаксовій кімнаті, а згодом в їхньому подружньому ліжку, як воно часом буває в житті.
Від цих Трапсових слів старі добродії завмерли, тоді всі разом голосно заверещали з утіхи, а лисий, досі мовчазний, підкинув угору свою білу гвоздику й вигукнув:
— Зізнався! Зізнався!
Захисник у відчаї бив себе кулаками по скронях.
— Яка нерозважливість! — крикнув він.— Мій клієнт, мабуть, зсунувся з глузду, не можна вірити його розповіді.
Зачувши таку мову, Трапс обурився й почав заперечувати захисникові під схвальні вигуки інших. Потім виникла суперечка між захисником і прокурором, вперта, напівжартівлива, напівповажна дискусія, що її сенсу Трапс так і не добрав. Ішлося про якесь dolus1, а головний представник не знав, що воно таке. Суперечка ставала дедалі жвавіша, голосніша та незрозуміліша, втрутився суддя, теж розхвилювався, і коли попервах Трапс ще силувався бодай щось почути та збагнути сенс суперечки, то згодом він полегшено відітхнув, як економка поставила на стіл сири — камембер, брі, ементальський, грюєр, тет-де-муан, вашерін, лімбурзький, горгонцоль. Трапс подумав: як dolus, то хай собі буде dolus, цокнувся з лисим, що єдиний мовчав і, здавалося, теж нічого не розумів,— та несподівано прокурор знову звернувся до Трапса — скуйовджена лев'яча грива, темно-червоне обличчя, у лівій руці монокль:
— Пане Трапс, ви й досі приятелюєте з пані Гігакс?
Усі прикипіли очима до Трапса, а той поклав у рот шматок булки з камембером і спокійненько став жувати. Тоді ще ковтнув "Шато Паві". Десь цокав годинник, од села долинали звуки музики й чоловічий спів: "Зветься дім "Швейцарські шпаги". Після Гігаксової смерті, пояснив Трапс, він не відвідував тієї жіночки. Не хотів пускати лихої слави про чесну, вдовицю.
На Трапсів подив, це пояснення знову викликало незрозумілі, незбагненні веселощі, пожвавлення зростало, прокурор вигукнув: "Dolo malo, dolo malo"2,— проревів грецькі й латинські вірші, взявся цитувати Шіллера й Гете, а тим часом маленький суддя погасив усі свічки, крім однієї, і при її світлі почав, хихочучи й пирхаючи, показувати на стіні найхимерніші тіні: кіз, кажанів, чортів та лісовиків. Із захвату Піле так тарабанив по столі, що келихи, тарілки й тарелі аж витанцьовували.
— Йдеться до смертного вироку, до смертного вироку! — вигукував Піле.
Тільки захисник не брав участі в тому гармидері, він підсунув до Трапса таріль — хай накладає собі, вони хоч сиром поласують, більш їм нема чого робити.
На столі з'явилося "Шато Марго", а з ним повернувся спокій. Усі пильно стежили за суддею, що обережно й ретельно відкривав закурену пляшку (року 1914) чудернацьким старовинним коркотягом, яким можна було видобути корок із пляшки, поклавши її і не виймаючи з кошичка. Всі стежили за тією процедурою, затамувавши віддих,— корок слід було витягти й не пошкодити, бо він був єдиний доказ того, що в пляшці справді вино 1914 року: чотири десятиріччя давно знищили етикетку.
Корок вибрався не весь, решту треба було вийняти дуже обережно, але й на тому шматочку вже виднівся рік, корок передавали з рук у руки, нюхали, дивувалися, аж поки урочисто вручили головному представникові на згадку про чудовий вечір, як сказав суддя. Він покуштував вино, зацмокав, поналивав усім, гості почали й собі нюхати, хлебтати, щось захоплено вигукувати й вихваляти щедрого господаря. Таріль із сиром пішов по колу, і суддя запросив прокурора виголосити "оскаржувальне слово".