Знову регіт. Добрий Трапс, що не тямився з подиву, реготав з усіма, хоч трохи й знічено, чухав потилицю, схвально кивав прокуророві й аж ніяк не почувався нещасним. Навпаки, він був у доброму гуморі, вечір-бо, на його думку, вдався якнайкраще; правда, трохи бентежило те, що його звинувачують у вбивстві, й він раз у раз замислювався. Але таке становище йому було приємне, адже виникало відчуття інших понять: правосуддя, провини, спокути,— і сповнювало його подивом. Він не міг забути страху, що пойняв його в садку і згодом за столом, коли всі вибухали реготом, але тепер той страх вдавався йому безпідставним і тільки звеселяв його. Усе ж бо робиться так по-людяному. Цікаво, що далі.
Добродії, хитаючись,— захисник аж заточувався,— перебралися до вітальні, геть заставленої вазами та всілякими дрібничками. На стінах — величезні гравюри, краєвиди міста, історичні картини, присяга на Рютлі, баталія при Лаупені, загибель швейцарської гвардії, прапорець сімох сміливців, ліпна стеля, карнизи, в кутку — рояль, зручні крісла, невисокі, широчезні, на них — вишивання, святобожі вислови: "Блаженний, хто йде праведною дорогою", "Найм'якша подушка — це чисте сумління". Крізь розчинені вікна ледь видніла сільська вулиця, казкова, майже вгадувана в темряві з мерехтливим світом ліхтарів та автомобілів, що о цій порі проїздили вже зрідка — було близько другої ночі.
Він зроду не чув нічого цікавішого за Куртикову промову, освідчив Трапс. Загалом і додавати нічого, можна хіба що зробити якісь дрібні зауваження. Приміром, порядний діловий друг був невисокий, худорлявий, з твердим коміром і зовсім не пітнів, а пані Гігакс приймала його не в купальному халаті, а в кімоно, з таким великим викотом, що її ласкаве запрошення можна було сприйняти алегорично,— це був Трапсів дотеп, взірець його скромного гумору,— та й інфаркт у гангстера стався не вдома, а в одному з його складів, тоді саме був страшенний фен, старого привезли до лікарні, там — параліч серця й кінець, та все це неістотне, а загалом усе відбувалося саме так, як розповів його надзвичайний друг серця й прокурор: він справді дещо дозволив собі з пані Гігакс, аби дошкулити старому шахраєві, еге ж, тепер він добре пригадує, як, лежачи в ліжку шефа поряд із його дружиною, він дивився на фотокартку, на те неприємне, гладке обличчя з лупатими очима за роговими окулярами, і як йому дикою радістю сяйнув здогад: саме тим, що він оце так весело й старанно робить, він, власне, вбиває свого шефа, спокійно готує йому загибель.
Усі сиділи в м'яких кріслах із святобожими висловами і слухали Трапса. Той узяв чашку гарячої кави, поколотив ложечкою, а тоді ще й випив з великої пузатої пляшки чарку коньяку "Рофіньяк" 1893 року.
Отже, він підійшов до оскарження, оголосив прокурор, що сидів боком у величезному кріслі, поклавши на бильце ноги в неоднакових шкарпетках (сіро-чорна й зелена кратчаста). Друг Альфредо діяв не dolo indirecto3, коли б смерть була тільки випадковим збігом, ні, він діяв dolo malo — з лихим наміром, про що свідчать факти: по-перше, він сам спровокував скандал, по-друге, після смерті гангстера вже не відвідував його апетитної жіночки; з того неминуче виходить, що через молодичку він здійснював свій кровожерний план, вона була, так би мовити, тільки галантним знаряддям убивства. Отже, перед нами — вбивство, вчинене, сказати б, через психологічний вплив. І хоча, крім перелюбу, тут не сталося нічого протизаконного, тобто вочевидь нічого, ця очевидність щезла відразу, як любий підсудний по-дружньому зізнався в усьому сам. Він, прокурор, має приємність — і цим він закінчує своє оскарження — вимагати в високого суду для Альфредо Трапса смертного вироку як нагороди за злочин, що викликає подив, захват, пошану і справедливо може вважатися надзвичайним злочином століття.
Усі засміялися, заплескали в долоні, а тоді допалися до торту, що його саме внесла Сімона, аби, за її словами, увінчати вечір. На небі, мов у якомусь атракціоні, сходив вузенький серп пізнього місяця. Тиша, тільки тихий шемріт дерев, зрідка — гурчання автомобілів чи хода якогось пізнього перехожого, що поволі, трохи кривуляючи, плентає додому.
Головний представник почувався в безпеці, сидячи обіч Піле на м'якій канапі, що святобожо промовляла: "Бувай частіше в колі любих"; він обійняв мовчазного дідугана, що тільки зрідка здивовано вигукував: "Чудово!"— і при цьому гучно шипів на "ч". Трапс пригорнувся до його напомадженої елегантності, ніжно, лагідно, щока до щоки. З вина він обважнів, заспокоївся і відчував насолоду бути самим собою в товаристві, де тебе розуміють; як добре не мати від цього товариства жодних таємниць, бо вони вже не потрібні, як добре відчувати, що тебе поважають, цінують і люблять. Свідомість, що він доконав убивство, дедалі більше переймала Трапса, розчулювала, робила його життя складним, героїчним, цінним. Вона просто-таки запалювала Трапса. Він замислив убити й убив,— так він уявляв собі ту подію тепер,— щоб висунутись, але не з службових чи фінансових міркувань, не через бажання мати "студебекера", а щоб стати більш значущою,— оце те слово! — глибшою людиною, як йому мріялося — далі його думка не годна була сягти,— вартою пошани й любові цих учених, досвідчених людей. Дідугани, навіть Піле, здавалися Трапсові якимись старовинними магами, що про них він читав колись у "Рідерс Дайджест": вони зналися не тільки на таємницях зірок, а навіть на таємницях юстиції (він п'янів од цього слова), котру він у своєму житті текстильника сприймав тільки як щось абстрактне і котра зійшла тепер величезним, неосяжним сонцем над його обмеженим обрієм, немов якась не вельми зрозуміла ідея, що тим більше лякала і бентежила його. Отак, сьорбаючи золотаво-брунатний коньяк, він слухав, спершу глибоко здивований, а тоді чимраз дужче обурюючись, промовою огрядного захисника, що завзято намагався обернути його вчинок на щось звичне, міщанське, буденне.
Він задоволено вислухав винахідливу промову пана прокурора, казав пан Кумер, здіймаючи пенсне з набряклого, червоного, наче сире м'ясо, обличчя й наголошуючи свої слова легенькими, акуратними, геометричними рухами. Звісно, старий гангстер Гігакс помер; підсудний тяжко страждав од нього, все дужче злостивився на свого шефа і силкувався його позбутися, хто ж заперечуватиме, це річ життєва, але трактувати смерть хворого на серце ділка як убивство — чиста фантастика! ("Але ж я вбив!" — заперечив Трапс, гірко розчарований). На противагу прокуророві він вважає, що оскаржений не винен, так, він не здатний на злочин. (Трапс, тепер уже гнівно: "Але ж я винен!") Головний представник фірми штучної тканини "Гефестон" може бути взірцем для багатьох людей. Та хоч він і вважає Трапса нездатним на злочин, це не означає, що той зовсім безневинний, навпаки. Він заплутаний у найрізноманітніші злочини: доконує подружню зраду, шахрує, часом зловтішно, але не можна сказати, що все його життя складається зі зрад та шахрайства, ні-ні, він має й позитивні риси, ба навіть чесноти. Альфредо — старанний, наполегливий чоловік, відданий друг своїх друзів, він прагне покращити майбутнє своїх дітей; з політичного погляду він цілком пристойна людина, це як брати загалом; але щось у ньому є непорядне, він трохи зіпсований, як зіпсовані майже всі пересічні люди, однак саме тому він не здатний на велику, чисту, горду провину, на рішучу дію, на недвозначний злочин (Трапс: "Наклеп, чистісінький наклеп!"). Він не злочинець, а жертва епохи, західної цивілізації, яка все більше й більше втрачає віру (що стає все туманнішою) в християнство, в універсалізм, набуває хаотичності, і людині вже не сяє жодна провідну зірка, а в наслідку — збентеженість, здичавіння, кулачне право й відсутність правдивої моралі. А що ж сталося тут? Цей звичайний, непідготовлений чоловік несподівано попав до рук досвідченого прокурора. Його інстинктивне прагнення панувати в текстильній справі, його приватне життя з усіма пригодами, що складалося з ділових подорожей, боротьби за кусень хліба та з більш-менш скромних розваг,— усе це зненацька осяяли яскравим світлом, дослідили, препарували, окремі факти, не поєднані один з одним, поєднали, хитро з'єднали все докупи логічним планом, випадкове поклали в основу вчинків, які могли бути й зовсім іншими, випадок перетворили в намір, легковажність — у задум, тож наприкінці слідства неминуче вискочив убивця, немов кролик із капелюха штукаря. (Трапс: "Брехня!") Якщо розглядати Гігаксову справу тверезо й об'єктивно, незважаючи на прокуророві містифікації, то можна зробити висновок, що за свою смерть старий гангстер має завдячувати насамперед сам собі, своєму безладному життю, своїй комплекції. Добре відомо, від чого хворіють такі ділки: неспокій, галас, розладнаний шлюб, нерви, але тут до інфаркту спричинився сильний фен, що про нього згадував Трапс, адже фен дуже небезпечний для хворих на серце (Трапс: "Сміх, та й годі!"), отже, тут, безперечно, стався просто нещасний випадок.