Карльє й Кайєрові спалось погано. їм здавалося, що вони чули навіть постріли, але не могли збагнути, звідкіля вони долинали. Вранці Макола кудись пішов. Опівдні він вернувся з одним із учорашніх одвідувачів і весь час уникав зустрічі з Кайєром. Кайєр дивувався. Карльє, що ходив на річку ловити рибу, вернувшись додому, сказав: "Негри страшенно сполошені; хотів би я знати, що сталося. Мабуть, човнів з п'ятнадцять переплило річку, поки я ловив рибу". Дуже збентежений, Кайєр промовив: "Еге ж, і Макола поводиться сьогодні якось дивно". Карльє порадив: "Скличте, на випадок сполоху, усіх наших людей".
II
На станції було десятеро людей, що їх залишив тут директор. Компанія найняла їх на шість місяців, але вони не мали жодного уявлення про час і тому служили справі прогресу вже понад два роки. їх плем'я жило десь в далекому закуткові цієї країни темноти й горя, тому вони не тікали з станції, боячись, що їх, як волоцюг і чужинців, уб'ють тутешні люди. Жили вони в солом'яних курінях, на схилі яруги, вкритої очеретом. Тут вони не були щасливі і з жалем згадували свята, чаклунства, принесення людей у жертву богам — там, в рідній країні, де.вони мали батьків, братів, сестер, улюблених ватажків, любих друзів та інші зв'язки, властиві людині. Крім того, риж, що його видавала їм Компанія, не засвоювався їхніми шлунками, бо в них на батьківщині такої їжі не було, й вони до неї ніяк не могли звикнути. Внаслідок цього вони часто хворіли й почували себе зовсім нещасними. Коли б вони були з іншого племені, то наважилися б умерти,— деяким дикунам нема нічого легшого, як скінчити життя самогубством і звільнитись таким чином від тягаря існування. Але вони походили з войовничого племені, що підпилювало собі зуби, були сміливі і мовчки ниділи в хворобах і тузі. Працювали вони мало і від ледарства втратили фізичну силу. Карльє і Кайєр уважно їх лічили, але вернути змарнованого здоров'я не могли. Щоранку скликали їх на перевірку й призначали на роботу: косити траву, будувати тини, рубати дерево в лісі і т. ін., і т. ін.; але жодна сила в світі не могла примусити їх працювати щиро. А двоє білих мали дуже незначну владу над ними.
Коли звернуло з півдня, Макола підійшов до великого дому; Кайєр уважно дивився на три стовпи густого диму, що вихоплювалися над лісом.
"Що там таке?" спитав Кайєр.
"Якісь села горять", відповів Макола, до якого ніби знову вернувся розум. Потім уривчасто додав: "У нас дуже мало слонової кістки: погана була торгівля —за шість місяців. Хочете мати ще?"
"Так!" гаряче відповів Кайєр і подумав про мізерний відсоток, який йому дістанеться.
"Люди, що вчора приходили — торговці з Лоанди. У них слонової кістки більше, ніж вони можуть донести. Купити в них? Я знаю, де їх табір".
"Звичайно,— мовив Кайєр.— Що ж це за тррговці?"
"Погані люди,— байдужим голосом кинув Макола.— Вони воюють з усіма й забирають жінок і дітей. Лихі люди, бо мають рушниці. У країні великий заколот... Ну, то що, вам треба слонової кістки?"
"Так!" відповів Кайєр.
Макола трохи помовчав, потім, оглянувшись, буркнув: "Наші робітники ні на що не здатні. Станція дуже в поганому стані, сер. Директор буде бурчати. Краще добути якнайбільше слонової кістки, тоді він нічого не скаже".
"Я нічого не. можу вдіяти, люди не хочуть працювати,— відказав Кайєр.— Коли ти добудеш цю кістку?"
"Незабаром,— мовив Макола.— Може, й сьогодні вночі. Покладіться на мене і не виходьте з хати, сер. Гадаю, що вам слід би дати нашим людям вина, щоб вони потанцювали ввечері. Хай трохи розважаться. Краще будуть працювати завтра. Пальмового вина у нас багато; воно вже почало киснути".
Кайєр погодився, і Макола сам притарабанив до дверей своєї хатини великі тикви з вином. Вони простояли там до вечора, і м-с Макола зазирнула в кожну. Робітникам видали їх на заході сонця. Коли Кайєр і Карльє пішли спочивати, перед курінями палало велике вогнище; лунали вигуки й торохтіння барабана. Кілька душ з села Гобіли пристало до робітників, і свято розгорнулося на диво.
Серед ночі Карльє почув голосний крик, потім постріл. Він вибіг і знайшов на веранді Кайєра. Обидва були перелякані. Розшукуючи Маколу, вони побачили якісь тіні, що шастали в темряві. Одна з них крикнула:
"Не стріляйте! Це я, Прайс".
Потім до них підійшов Макола. "Ідіть до хати, будь ласка, ідіть до хати,— умовляв він їх,— ви псуєте всю справу".
"Тут якісь люди ходять", сказав Карльє.
"Не звертайте уваги, я знаю,— заспокоював Макола. Потім прошепотів:—Усе гаразд. Принесли слонову кістку. Не говоріть нічого. Я свою справу знаю".
Двоє білих неохоче вернулися до хати і вже до ранку не спали. Вони чули тупіт, шепотіння, якийсь стогін. Здавалося, увійшов цілий натовп людей; кинули на землю щось важке, довго сперечалися, а потім пішли собі геть. Кайєр і Карльє лежали на своїх твердих ліжках і думали: "Другого такого Маколи нам не знайти!"
Вранці Карльє вийшов заспаний і смикнув за мотузку великого дзвона. Але ніхто не йшов. Причвалав і Кайєр, позіхаючи. Через подвір'я вони побачили, як Макола вибіг з своєї халупи, несучи в руках бляшану миску з шумовинням од мила: він був охайною людиною. Макола вилив помиї на миршавого рудого песика і, повернувшись обличчям до будинку, де жили агенти, крикнув:
"Всі наші люди кинули вночі станцію!"
Вони здивовано скрикнули: "Що?!" — і глянули один на одного.
"Попали ми в халепу!" буркнув Карльє.
"Цього не може бути!" промимрив Кайєр.
"Я піду до куренів і погляну", заповзявся Карльє.
Кайєр стояв сам, коли Макола підійшов до нього.
"Я не можу повірити,— плаксиво мовив Кайєр.— Ми ж так піклувалися про них".
"Вони втекли з береговими людьми", сказав Макола.
"Що мені до того, з ким вони втекли, бидла невдячні!" крикнув Кайєр Раптом у ньому прокинулось підозріння, і, гостро дивлячись Маколі в вічі, він додав:
"Що ти знаєш про це?"
Макола знизав плечима.
"Що я знаю? Я тільки догадуюсь... Хочете глянути на слонову кістку, що я добув? Кістка добряча. Ви такої ще ніколи не бачили".
Він повернув до складу, і Кайєр машинально пішов за ним, міркуючи про неймовірну втечу робітників. На землі перед дверима фетиша лежало шість величезних іклів.