Аванпост прогресу
І
Торговельною станцією керувало двоє білих. Кайєр, начальник, був низький на зріст і дуже гладкий; Карльє, його помічник—високий, з великою головою й досить широким тулубом, поставленим на двох тонких ногах. їм допомагав негр із Сієрра Леоне, який запевняв, що ім'я його Генрі Прайс. Проте тубільці з пониззя річки чомусь прозвали його Маколою, і це ім'я невідчепно ходило за ним по всій країні. Він говорив англійською і французькою мовами, писав, як каліграф, знав бухгалтерію і десь глибоко в серці ховав непохитну віру в нечисту силу. Жінка його була теж негритянкою, родом з Лоанди, дуже огрядна і страшенно галаслива.
Троє дітей качалися в пилюці перед дверима низенької, схожої на хлів халупи. Макола, мовчазний і потайливий, ненавидів обох білих. Він доглядав за невеличким складом, з глиняними стінами й ушитою сіном покрівлею, і запевняв, що досконало веде облік разків намиста, сувоїв бавовняної матерії, червоних хусточок, мідного дроту та іншого краму.
Крім складу й Маколиної хатини, на розчищеній під станцію ділянці була ще одна будівля, зроблена з очерету, та з верандою навкруги. В ній було три кімнати. В середній, спільній кімнаті, стояли два прості столи й кілька стільців. Дві інші кімнати були спальнями білих людей. В них стояло лише по одному ліжкові з сітками від москітів. На помості валялося майно білих людей: напівпорожні ящики, рвана одежа, старі черевики, усякі брудні й поламані речі, що завжди нагромаджуються навколо неохайних людей.
Трохи далі була ще одна оселя. В ній, під високим, похилим хрестом, спочивала людина, що бачила народження цього аванпосту прогресу. То був художник, якому на батьківщині дуже не щастило. Втомившись ганяти за славою з порожнім шлунком, він за допомогою впливових людей улаштувався на цій станції і був першим її начальником. Макола, з властивою для нього байдужістю, дивився, як цей артист умирав з пропасниці в новому, щойно обставленому будинкові. Потім деякий час Макола жив сам з родиною, бухгалтерськими книжками й злим духом, що панує в країнах екватору. Він добре ладив із своїм богом. Можливо, він зумів привернути його ласку, пообіцявши богові ще кількох білих людей для розваги. У всякому разі, директор Великої Торговельної Компанії, приїхавши пароплавом, що нагадував коробку з-під сардинок, застав на станції зразковий порядок, а Маколу, як завжди, спокійним і працьовитим.
Директор загадав поставити хреста на могилі першого агента, а новим начальником станції призначив Кайєра. Карльє він залишив йому в поміч. Директор був людина жорстока й енергійна, що іноді впадала в похмурий гумор. Він звернувся до Кайєра й Карльє з промовою, вказуючи їм на велике майбутнє станції, бо найближча торговельна станція була за триста миль. Таким чином на їхню долю випадала щаслива нагода показати себе й заробити добрий відсоток з прибутків від краму. Для них це призначення було знаком особливої ласки.
Кайєра мало не до сліз розчулила директорська милість. Він, скільки снаги в нього стане, постарається виправдати виявлене йому довір'я і т. ін. і т. ін. Кайєр служив на телеграфі й умів висловлюватися досить гарно й пристойно. Карльє, одставний кавалерійський унтер-офіцер, виявив себ*е менш вразливим. Коли тут можна дістати чини, то й гаразд; і оглянувши сердитим поглядом річку, ліси та непролазні кущі, що, здавалося, одгороджували станцію від усього світу,4 він муркнув крізь зуби: "Побачимо, ще побачимо!"
На другий день на берег було скинуто паки бавовняного краму і кілька ящиків провізії, а схожий на коробку з-під сардинок пароплав одплив, щоб знову вернутись сюди лише через шість місяців.
Директор приклав руку до свого кепі, прощаючись з агентами, що стояли на березі й вимахували своїми капелюхами. Потім він пішов до кают-компанії, кинувши олно-му з своїх старих службовців:
"Гляньте на отих йолопів. Десь там, певно, з глузду з'їхали, що прислали мені таких типів. Я наказав їм посадити город, поставити нові склади та збудувати пристань. Іду на заклад, що нічого з цього не буде зроблено. Вони не знатимуть навіть з чого почати. Я завжди був тієї думки, що на цій річці станція зовсім непотрібна, і вони якраз їй до пари".
"Оговтаються", спокійно бовкнув старий служака. "У всякому разі, я на шість місяців спекався їх", хмикнув директор.
А двоє людей стежили, аж поки пароплав сховався за обрієм, потім рука в руку зійшли на похилий берег і попрямували до станції. У цій безмежній і незнаній країні вони пробули ще дуже мало, та й то весь час жили серед білих людей, під наглядом та керівництвом начальства. І тепер вони відчули велику самотність, зоставшись лише вдвох у цій дикій країні, яку робили ще дивнішою й не-зрозумілішою таємничі прояви могутнього життя. Обоє вони були непоказні й мізерні люди, існування яких зробила можливим тільки висока організація цивілізованого суспільства.
Кайєр і Карльє йшли рука в руку, тулячись один до одного, мов діти серед темряви, і їх охоплювало почуття якоїсь таємничої небезпеки. Весь час вони приязно розмовляли.
"Наша станція розташована в гарному місці", сказав один; другий погодився, захоплено вихваляючи красу місцевості Потім вони підійшли до могили.
"Сердега!" мовив Кайєр.
"Він умер з лихоманки, адже так?" буркнув Карльє, зупинившись, як укопаний.
"Ну й що ж! — обурено відповів Кайєр.— Мені розповідали, що він з дурного розуму ліз на саму спеку. Тутешній клімат,— це кожен скаже,— не гірший за клімат нашої батьківщини: не треба тільки вештатись у спеку. Чуєте, Карлье? Я тут начальник і забороняю вам смажитись на сонці!"
Він жартома прибрав начальницького вигляду, але казав серйозно. Від одної думки, що йому, можливо, доведеться поховати Карльє й залишитися самому, він аж здригнувся, бо нараз відчув, що тут—у центрі Африки — цей Карлье рідніший йому за брата.
Карльє, опановуючи свою роль, по-військовому віддав честь і жваво відповів:
"Вашого наказу буде виконано, начальнику!" Потім зареготав, ляснув Кайєра по спині й гукнув: "Ми тут гарненько заживемо! Спокійненько сиди собі та забирай слонову кістку, що будуть приносити дикуни. Кінець кінцем і ця країна має свої принади!"