XXII
У Кельні я напав на слід Гагіних; я дізнався, що вони поїхали в Лондон; я пустився вслід за ними; але в Лондоні всі мої розшуки були марні.
Я довго не хотів угамуватися, довго упирався, але я мусив відмовитися, нарешті, від надії наздогнати їх.
І я не побачив їх більше — я не побачив Асі. Глухі чутки доходили до мене про нього, але вона назавжди для мене зникла. Я навіть не знаю, чи жива вона. Одного разу, через кілька років після того, я мигцем побачив за кордоном, у вагоні залізниці, жінку, обличчя якої яскраво нагадало мені незабутні риси... але я, мабуть, був обманутий випадковою схожістю. Ася лишилася в моїй пам'яті тою самою дівчинкою, якою я знав її в найкращий час мого життя, якою я її бачив востаннє, схиленою на спинку низького дерев'яного стільця.
А втім, я повинен признатися, що я не дуже довго сумував за нею; я навіть гадаю, що доля добре розпорядилася, не з'єднавши мене з Асею; я втішав себе думкою, що я, напевне, не був би щасливий з такою дружиною. Я був тоді молодий — і майбутнє, це коротке, швидке майбутнє, здавалося мені нескінченним. Хіба не може повторитися те, що було, думав я, і ще ліпше, ще прекрасніше?.. Я знав інших жінок, але почуття, яке збудила в мені Ася, те жагуче, ніжне, глибоке почуття, вже не повторилося. Ні! жодні очі не заступили мені тих, колись з коханням звернених на мене очей, ні на чиє серце, пригорнене до моїх грудей, не відповідало моє серце таким радісним і солодким завмиранням! Засуджений на самотність безродинного бурлаки, доживаю я нудні роки; але я зберігаю, як святощі, її записочки і висохлу квітку герані, ту саму квітку, яку вона мені колись кинула з вікна. Вона досі ще злегка пахне, а рука, що дала
мені її, та рука, яку мені тільки раз довелося притулити до уст моїх, може, давно вже тліє в могилі... І я сам — що сталося зо мною? Що лишилося від мене, від тих блаженних і тривожних днів, від тих крилатих надій і поривань? Так легкий випар нікчемної травки переживає всі радощі і всі болі людини — переживає саму людину.